Закон «про зброю» в контексті мєнтівських «воєн»
Калашніков
Ще раз уважно ознайомившись із ухваленим парламентом в першому читанні Законом України «Про обіг зброї невійськового призначення», я перейнявся деякими питаннями. А чому саме за нинішньої влади було ініційовано ухвалення цього неоднозначного закону? Чи існує в Україні якесь зброярське лобі, котре той закон просуває? Наскільки вірогідне остаточне ухвалення цього закону, і до чого це може призвести?
Почну з серединки. Щойно виникають дискусії з приводу лібералізації українського законодавства в частині більш вільної реалізації права на володіння зброєю пересічним народонаселенням (від зброї невійськового призначення - і до легкої вогнепальної), то в середовищі противників відразу ж починає мусуватися теза про якесь «зброярське лобі». Котре, мовляв, ту шкідливу ідею намагається реалізувати в своїх, суто шкурних, інтересах.
Апологети ж такої лібералізації з цього приводу висловлюються в тому сенсі, що нашому зброярському лобі ще довгенько треба буде памперси змінювати, поки воно щось здатне буде лобіювати.
Зауважу, що в Україні як такого, в загальному розумінні цього слова, цивілізованого лобі взагалі не існує – в жодній сфері.
Про яке лобі можна вести мову, коли в Україні навіть закону про лобізм не існує? А долю всіх «правильних і потрібних» законів, котрі треба провести через ВР, вирішують десь з півдюжини осіб в самому парламенті, та ще десь стільки ж за його межами.
Те, що у всьому світі означається як лобізм, у нас зветься «парєшать вапроси». У нашому випадку - з кимось із дюжини вже згаданих персон.
Тому треба думати не про лобі, а про те, хто із сильних світу цього, чи яка бізнес-потуга в Україні могли би бути зацікавленими в потрібному «рєшенії» збройного питання.
І така потуга є. Це наше молодецьке МВС. Мало того, виявляється, ця багатопрофільна контора, попри усі свої інші клопоти, от уже майже 15 років переймається в т.ч. і активним озброєнням нашого народонаселення досить серйозною вогнепалкою. Звичайно ж, не без зиску для себе…
У вас виникають сумніви? Спробую розвіяти їх…
Мало хто відає, але багато хто здогадується, що в Україні успішно функціонують надприбуткові схеми, спрямовані на розкрадання із військових складів вогнепальної зброї та її реалізацію.
Ось лише один із прикладів.
Ще в 1998 р. було створене спільне російсько-українське підприємство - ТОВ «Ижохотооружие». Згідно з офіційними документами, юридична адреса фірми знаходилась в місті Дергачі на Харківщині, вул.. Петровського, 79Б, а директором був – такий собі п. Братков.
Одним із співзасновників підприємства було ВАТ «Ижмаш» - відомий світовий виробник вогнепальної зброї.
«Ижмаш» надавав технічні умови та комплектуючі для збирання «Ижохоторужием» мисливського карабіну «Сайга».
Але виробництво згідно ліцензії із використанням необхідних деталей та дотриманням ТУ продовжувалось недовго. Вже в 2001 р. російсько-український зброярський альянс розпався. За офіційною версією - через невиконання «Ижмашем» дилерських зобов’язань.
Кінцево «Ижмаш» передав свою частку до статутного фонду українським партнерам.
Здавалось би, що тепер було робити? Із підприємства вийшов єдиний постачальник як комплектуючих, так і технологій для виробництва мисливської зброї. Власних аналогічних підприємств Україна на той час не мала. Згортати виробництво? Перекваліфіковуватись на випуск «мирної продукції»? Але вихід таки знайшли. Однак - досить своєрідний і не дуже то й законний.
Кмітливі бізнесмени згадали про чисельні склади, на котрих в законсервованому стані зберігались тисячі стволів. Щоправда, зброя ця була зовсім не мисливською, а бойовою, армійського зразка. Тобто, вона, за діючим законодавством, не мусила б потрапляти до рук цивільного населення. Але усі ці правові «умовності» в Україні обійти легко - як зрячому сліпого. За умови, звичайно, що знайдуться чиновники, з котрими можна «вапроси парєшать».
І такі високопосадовці відшукались в МВС України, котре володіє власними зброярськими арсеналами. У Міноборони склади, звичайно ж, більші, і запаси зброї масштабніші, але… Усі операції із мисливською зброєю на внутрішньому ринку, її продаж, а тим паче виготовлення - контролюються саме МВС.
Точніше – його чиновниками, котрі належать до так званої дозвільної системи. І задля отримання усіх необхідних у даному випадку папірців, їх-то якраз і не оминеш.
Але, можливо, і оминати не треба було. Бо та швидкість, із якою були отримані усі необхідні папери, дають підстави вважати, що власні інтереси «дозвільники» із МВС мали вже при створенні самого «Ижохоторужия».
Вже в тому ж таки 2001 р. ТОВ «Ижохоторужие», котре на той час до торгової марки «ИЖ» жодного стосунку не мало, почало клепати мисливські карабіни із АКМ-ів.
Для початку співробітники «Ижохоторужия», взявши за основу ТУ-2854-92 на «карабіни мисливські самозарядні (нарізні) «Сайга» та «Сайга-7,62-01», котрі використовувались ними раніше на підставі ліцензійної угоди із «Ижмашем», «розробили» дещо інше – ТУУ-25471924001-98 на «карабіни мисливські самозарядні нарізних моделей «Сайга», «Сайга-7.62-01», «Сайга М3 Ехр-01», «Сайга МК», «Вулкан», «Вулкан С», «Вулкан М», «Вулкан МК».
Зроблено це було без відома «Ижмаша» та без участі його конструкторів і, зрозуміло, без згоди власників прав на «Сайгу». Тобто - незаконно.
І, авжеж, далекими від законних були дії співробітників «Ижохоторужия». Адже вони на власній продукції проставляли клейма перевірки надійності та відповідності вимогам безпеки від імені ВАТ «Концерн «Ижмаш». Необхідна в такому випадку угода із російськими екс-партнерами давно втратила чинність, і дозволу на такі дії ніхто українським зброярам не давав. Фактично, вони грубо порушили Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, підписантом котрої є Україна.
Але це - лише один бік справи.
Інша, набагато цікавіша – із чого ж, власне, виготовляються «ліві» по суті «Сайги» та «Вулкани»?
Наприклад, лише в 2003 р. «Ижохоторужие» придбало у Департаменті ресурсного забезпечення МВС України понад 3000 автоматів «АК», «АКМ», і «АКМС» задля переробки їх на мисливські карабіни.
Але справа в тому, що вся зброя, котра зберігається на міліцейських складах, розподілена на категорії – із першої по п’яту. Оцінка визначається із урахуванням низки факторів: рік виготовлення, модель і, найголовніше – ступінь зносу зброї. Відповідно, до першої категорії відносяться стволи, котрі потрапили на склад у заводському мастилі. До п’ятої – ті, що тривалий час перебували в експлуатації, із котрих зроблені сотні, якщо не тисячі пострілів.
Нескладно здогадатися, що ціни на різні категорії зброї різняться досить істотно. І якщо вже держструктура із якихось міркувань цю зброю реалізує, то вона зобов’язана отримати максимум прибутку. Але це в ідеалі…
Закуплені «Ижохоторужием» в 2003 р. калаші на момент продажу «несподівано» перейшли із 2-3 категорії збереженості в п’яту. Тобто, практично в металобрухт. І реалізовані були за відповідну ціну.
Скільки на цьому «відкатного» бабла отримали чиновники МВС, котрі відповідали за визначення категорії збереженості зброї - можна лише здогадуватися…
В 2004 р. на місце, котре до того на зброярському ринку займало «Ижохоторужие» приходить таке собі ТОВ «Собр», яке має ту ж саму юридичну адресу в Дергачах.
За деякою конфіденційною інформацією, належить це підприємство (зрозуміло, через підставних осіб) одному із колишніх замміністрів і, за сумісництвом, колишньому ж начальнику Департаменту громадської безпеки МВС України.
Наприклад, 27 жовтня 2007 р. відбулась чергова така оборудка: понад 500 автоматів «АКМС» Департамент ресурсного забезпечення МВС перевів із першої категорії збереженості в п’яту і продав за ціною… 630 грн. за одиницю. Тому ж таки ТОВ «Собр».
Дозвіл на цю оборудку давався на найвищому рівні.
Для довідки – ціна мисливського карабіна, який переробляється з «АКМС», складає як мінімум $1-1.5 тис. А якщо зброя дійсно першої категорії – то й усі 2 – 2,5 тис.
Мрія, а не бізнес!
Але будь-якій синекурі настає піхвець - якщо не повний, то досить суттєвий. Так трапилось і з цим ментівсько-автоматним бізнесом.
За майже 15 років доблесні борці зі злочинністю достатньо наситили український ринок. Та не такий вже він і потужний виявився. Мисливців, просто заможних людей (бо далеко не кожен може собі дозволити придбати вогнепал за ціною від $1 до 3 тис.), котрі купували б «Сайгу» та їй подібне озброєння задля забавки чи безпеки, виявилось відносно небагато.
Що стосується самозахисту, то АКМ в мирних умовах - далеко не ідеальний варіант. Він годиться хіба що для оборони свого обійстя чи квартири, а вулицями ти його не дуже-то й потягаєш із собою. Крім того, навіть у авто «Сайга» мусить перебувати в чохлі.
Та, проте, налагоджену схему озброєння народонаселення на свою жлобську користь треба було вдосконалити. Залишався, щоправда, чорний ринок. Здавалось би, бізнесменам від МВС можна було погендлювати зброєю із умовним (як за нинішніми часами) противником із умовно ворожого табору, тобто з криміналітетом.
Але й цей ринок на кінець 10-х р.р. виявився перенасиченим. Підметушились конкуренти із Міноборони, у котрих і зброярські арсенали потужніші, і асортимент різноманітніший. Не маючи, на відміну від ментів, більш-менш легальних способів реалізації специфічного товару, військовики просто тупо наситили чорний ринок зброєю по саме не балуй, довівши, на думку деяких експертів, кількість незареєстрованої бойової зброї в Україні до 2.5 -3 млн. стволів.
Далі буде...
Автор: Валерій Семиволос,
вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»