Уроки, отримані в бою

Морська піхота США

Колишній американський морський піхотинець Пол живе в Техасі. Він брав участь у війні в Іраку, де отримав важке поранення, що перетворило його на інваліда, але він не втратив бойовий дух.

У Пола болить душа за тих співвітчизників, які зараз ризикують своїми життями в армії, або в поліції. Тому він вирішив поділитися своїм гірким досвідом сподіваючись на те, що це допоможе іншим уникнути його помилок.

Свою розповідь Пол виклав в інтернеті. Також, цю історію опублікував журнал SWAT.

Уроки, отримані в бою

Перш за все, хочу запевнити, що метою статті не будуть скарги або якісь претензії до командування морської піхоти за отримані мною поранення. Я хочу, щоб моя розповідь сприйнялася виключно позитивно і надала практичну допомогу тим, хто сьогодні ризикує своїм життям десь на чужині (військовослужбовцям та контрактникам), або на рідній землі (поліцейським та приватним охоронцям).

Я – поранений солдат. Служив у морській піхоті під час війни в Іраку. 12 квітня 2003 року, під час запеклого бою в невеликому передмісті Багдада Ель-Тарміяхе, я отримав важке вогнепальне поранення. Через це мене було комісовано.

Майже через сім років я вирішив знову спробувати свої сили в стрільбі. Після довгих вагань та сумнівів записався на курси «Trident Concepts Combative Carbine 1 course», які веде інструктор Джефф Гонсалес. Я вважав себе професіоналом, досвідченим стрільцем. Думав, що маючи такий військовий досвід, навряд чи дізнаюсь про щось нове. Тому і сумнівався, чи варто мені йти до Гонсалеса.

Та вже після перших трьох днів занять я зрозумів наскільки переоцінював себе. І тепер можу з упевненістю сказати – знав би я в квітні 2003 року те, чого мене зараз навчили на курсах, я б не дозволив підстрелити себе. Я не стверджую, що не отримав би поранення або не був би убитий пізніше, але в той день напевно вберігся би від кулі, яка на все життя паралізувала мене нижче попереку. І я точно зміг би повоювати ще, хоча б трохи довше, щоб убити побільше ворогів.

Зараз, після курсів, я зрозумів, що допустив в моєму останньому бою кілька суттєвих помилок. І їх причиною була недостача, або повна відсутність у мене певних навичок поводження з гвинтівкою. Звісно, я знаю, що за минувший відтоді час, навчання новобранців в армії (TTPs і SOPs) значно покращилося, але впевнений, що цього недостатньо.

Безсумнівно, є речі, яким вчаться тільки в бою, але, я вважаю, що сторонній досвід теж корисний. Крім того, військові мають свої навички та методи навчання, а приватні цивільні структури – свої. Їх об’єднання може стати вкрай корисним як для військовослужбовців, так і для поліцейських та охоронців. І таке навчання має бути стандартом.

Тепер переходжу суто до того, що саме зі мною сталося 12 квітня 2003 року. Відразу хочу зазначити, це не буде офіційним рапортом (AAR), як його прийнято називати в армії. Я не маю наміру докладно змальовувати той бій, в якому брала участь моя чота. Це буде розповідь про всього лише кілька хвилин, і, звичайно, вони будуть описані так, як їх побачив я.

Того дня моя чота потрапила у засідку. Супротивник її ретельно підготував. Бій тривав три години, що за сучасними мірками вже незвично. В бою з нашої сторони брали участь 55 морських піхотинців, а зі сторони супротивника – приблизно 150 бійців Саддама. Але про їх чисельність я дізнався вже сім місяців потому. Мені також розповіли, що ми вбили близько 100 цих покидьків. Слава Богу, з нашого боку не було убитих. Кілька людей отримали поранення – в основному, осколкові (шрапнель, ручні гранати). Моє кульове поранення виявилося найважчим.

Відразу відзначаю, що люди Саддама швидко навчилися уникати відкритих бойових дій. Вони обрали партизанську тактику – несподівано нападали і відразу ж ховалися, влаштовували диверсії, заміновували дороги. Того разу нас спочатку обстріляли з гранатометів (РПГ).

Коли обстріл закінчився, моя чота висадилася з машин-амфібій (AAV) і рушила вперед, використовуючи Т-подібне шикування. Потім ми розділилися, щоб, по-перше, вийти із зони обстрілу, а по-друге, отримати можливість атакувати супротивника в обох напрямках. Погані хлопці не чекали від нас такої агресивності. Та ми ж морські піхотинці, а вони, своїм обстрілом із гранатометів, завдали нам особистої образи. Раніше нас постійно прикривали танки Abrams і гелікоптери Cobra. Люди Саддама не ризикували нападати на нас. А нам вже рвався терпець зав’язати справжній бій.

Пройшло майже півтори години запеклої перестрілки, я опинився на задньому подвір’ї двоповерхового житлового будинку. Я знав, що від п’яти до восьми ворожих бойовиків залишили цю будівлю після того, як наші десантники обстріляли його ракетами SMAW. П’ятеро з них сховалися у дворі в споруді на кшталт сараю або гостьового будиночка, який вони використовували як бункер. Решта зайняли позиції зовні.

Коли я забіг на подвір’я, мій план, якщо його можна так назвати, полягав у тому, щоб знайти укриття для обстрілу «бункера», або пробратися в сусідній будинок і стріляти по супротивнику з вікна. Як тільки я повернув за ріг будинку і опинився на подвір’ї, то зразу побачив ворожого бійця приблизно в 20 ярдах від себе. Він, пригнувшись з АК-47 напереваги, крався з «бунера». Напевно, він мав такий самий план, як і я – обрати зручнішу позицію для ураження супротивника.

Я відразу зупинився і атакував його, випустив не менше 15-ти куль, і майже всі вони потрапили в ціль. Його тіло смикалося кожного разу, як куля влучала в нього. Таким чином я рахував вдалі постріли. Адреналін підстрибнув вгору. Я продовжував стріляти. До цього разу, я ще ніколи не наближався у бою настільки близько до супротивника, щоб бачити, як кулі розривають людську плоть.

Не приховую, для моєї психіки це був шок, і тому я не міг зупинитися. Я стріляв так, ніби хотів повністю знищити загрозу, яка перебувала переді мною. І єдиною причиною, чому я зміг таки зупинити себе, став ще один супротивник, що з’явився в дверях «бункера». Він відкрив по мені вогонь. Я відповів п’ятьма-сімома пострілами, і тут в моєму магазині скінчилися набої.

Одна куля потрапила йому в груди, але куди точно, я не зрозумів. Він впав на спину і зник з мого поля зору. Я вирішив, що вибив його з бою – вбив або тяжко поранив. Як виявилося пізніше, це була моя найбільша помилка. Моя M16A2 була порожня, і її потрібно було перезарядити. Я відступив вправо кроків на 10. У мене не було укриття, але мені здавалось, що якщо хтось вилізе з «бункера», то він мене не помітить. Також я вважав, що заміна порожнього магазину на повний не займе багато часу, і я дуже швидко повернуся в бій.

Я помилявся. Звичайно, в тренувальному таборі нам показували, як правильно перезаряджати М16. Але нас ніхто не тренував виконувати цю, здавалося б, просту та звичну дію на швидкість або в бойових умовах. Лише один раз британський морський піхотинець (їх підрозділ базувався разом з нами) демонстрував нам, як потрібно швидко витягати порожній магазин, ховати його в патронташ, діставати повний магазин і вставляти його в гвинтівку.

Але самостійно ми цього не робили, і мої руки, моє тіло просто не запам’ятало цю процедуру. Вона не була відпрацьована до автоматизму. Чому? Мабуть, тому що все це звучить просто – перезарядити гвинтівку. В умовах бою все виявилося значно складніше...

Що я зробив в той день? Витягнув порожній магазин і засунув його у відділення патронташу. На це пішло кілька зайвих секунд. Причому я засовував порожній магазин з того боку, де у мене знаходилися повні. Потім на дотик намагався визначити повний магазин. Діставши його, перезарядив гвинтівку, на що в мене пішло загалом секунд 8. Пересмикнувши затвор та пославши набій у патронник, я, нарешті, підняв голову.

Так, це була ще одна моя помилка. Коли я перезаряджав гвинтівку, то весь час дивився тільки на неї. І я не бачив, що коїться навколо. А трапилося багато чого. Той самий боєць, якого я підстрелив і вже вважав знешкодженим, стояв в 20 ярдах і цілився прямісінько в мене з АК-47. Поки я возився з магазинами, іракець отямився, виліз з бункера і жадав знайти та покарати американського вилупка, який застрелив його товариша та поранив його самого.

Не побачивши мене на колишній позиції, він обійшов «бункер» і отримав винагороду за свою кмітливість. Я опинився прямо на лінії обстрілу, немов запрошував цього хлопця – дивись, який я бовдур, пораюся з гвинтівкою, тебе не бачу і нічим тобі не загрожую!

Ще одна помилка – я стояв у так званій «класичній позиції», коли пластини бронежилета не прикривають життєво важливі органи. У той час нас не вчили повертатися так до потенційного супротивника, щоб бронежилет захищав максимально ефективно. Що ще гірше, моя гвинтівка була опущена дулом вниз. Я тримав її так всі 8 секунд, поки перезаряджав. І, щоб направити зброю на ворога, мені довелося піднімати її, втрачаючи дорогоцінні миті.

Отже, коли я був готовий стріляти, було вже пізно. Останнє, що я побачив в той день, був яскравий спалах, що супроводжував виліт кулі 7.62 мм з дула АК-47. Одна з них влучила мені як раз в незахищену бронежилетом ділянку тіла – під ліву пахву і прошила мене. Було ушкоджено селезінку (її довелося видалити), ліву легеню, шлунок, ліву нирку, хребет, спинний мозок, що в результаті і стало причиною мого нинішнього паралізованого стану.

Підводячи підсумки, хочу виділити помилки, які я допустив в тому бою:

• Неправильна оцінка стану поганого хлопця, пораненого мною в груди;
• Надто повільне перезаряджання гвинтівки;
• Прагнення зберегти порожній магазин під час запеклої перестрілки;
• Поміщення порожнього магазина в те ж відділення патронташу, де знаходилися повні;
• Під час перезарядки погляд був зосереджений на зброї, а мав пильнувати навколо;
• Положення гвинтівки під час перезарядки дулом вниз;
• Моя власна позиція, яка не дозволила бронежилету виконати свою функцію.

Суть історії така – м’язова пам’ять є одним з найважливіших елементів правильного та ефективного ведення бою. Здавалося б, найпростіші процедури, такі як заміна магазину, слід відпрацьовувати до автоматизму під час постійних тренувань. Якщо ваші руки запам’ятають у всіх деталях послідовність дій в спокійних умовах, вони вас не підведуть в бою, коли ваше життя в небезпеці. Це дасть вам перевагу перед супротивником.

Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що виродка, який підстрелив мене, а також його друзяк, було знищено через кілька хвилин в їхньому «бункері». Їх обстріляли гранатами 40 мм, осколковими гранатами, а ще з їх власного гранатомета, який вони люб’язно кинули не подвір’ї.

Завжди вірний!!

Пол