Ніч яка місячна…

Папірці не захищають, захищає тільки зброя

Я обожнюю цю пісню з того часу, коли, ще малою, вперше побачила «В бой идут одни старики». Тепер, після переробки, я полюбила її ще більше:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная
В оптиці в мене москаль.
На вітер поправочка - і до побачення,
дАмой за пАрЄбрік гуд-бай…

Я розумію, що це, мабуть, не дуже добре, що це, може й жахливо, - сповнитись ненависті до цілої нації, яка нібито була братньою, але зробити з цим не можу нічого.

Вимушена зізнатись – моя любов та повага до зброї виникла не дуже давно. Якраз після російського вторгнення, коли в мирне життя прийшло усвідомлення, що жодні міжнародні домовленості нічого не варті, і захисту від них ніякого. Тоді я зрозуміла, що слова не захищають, захищає тільки зброя.

Насправді це жахливо, коли ти усвідомлюєш свою беззахисність та безпорадність. Усвідомлюєш те, що неважливо, наскільки ти добра чи погана людина, які твої досягнення та мрії. Важливо лише те, чи маєш ти зброю, яка тебе захистить. Все просто і примітивно, наче в кам’яний вік, - хто не має дубця, того з’їдять. І все це цивілізаційне напилення – фікція. Немає цивілізації, є лише право сильного.

Це жахливо, але це те, з чим нам жити. Планування вихідних відтепер обов’язково включає в себе виїзд на полігон – тренуватись. Планування родинного бюджету – закупівлю патронів та апгрейдів для гвинтівок. Під час дружніх посиденьок – більше половини часу займає обговорення останніх стрільб та особливостей зброї.

Жах в тому, що до усвідомлення своїх громадянських прав я прийшла не сама, мене вимусила зовнішня агресія. Так, це жахливо, але це наше життя і тепер воно таке.

Володіти зброєю, вміти стріляти, знатись на основах тактичних дій це тепер не примха, це необхідність, без якої не вижити. Може нам і було потрібне таке потрясіння, щоб позбутись ілюзій, ніби якісь міфічні держава з правоохоронцями нас захищають. Не захищають. Є тільки ти і твоя гвинтівка, а ще родичі та друзі зі своєю зброєю, і їх родичі та друзі. І це єдиний і найкращий захист.