Дістати зі схронів: Як вирішити одну з найскладніших проблем країни й чому держава вперто не бажає цього робити

Дістати зі схронів

Перша електронна петиція, яка лягла на стіл президента Порошенка у 2015 році та яку підписали 36 244 українці (з необхідних 25 000), стосувалася не ковбаси, дешевих послуг чи якості доріг, а права захищати себе. 

Підписанти вимагали внесення до Конституції допов­нення про право кожного громадянина на вільне володіння вогнепальною зброєю для захисту свого життя, власності, територіальної цілісності України та ухвалення відповідного закону. Не варто й сумніватися, що ця вимога була проігнорована.

Президент перевів стрілки на Конституційну комісію і Верховну Раду, написаний громадськістю законопроект № 1135-1 «Про цивільну зброю і боєприпаси» загубився в парламентських кабінетах, на тому все й закінчилося. Випробуваний роками геніальний управлінський принцип «розсмокчеться саме» став у пригоді й цього разу. Тільки чи доцільно так робити на п’ятому році війни, коли на руках громадян мільйони одиниць необлікованої зброї? Сумнівно.

Що не так зі зброєю

Чому влада під різним соусом ігнорує питання легалізації в Україні обігу зброї, зрозуміло. Поділитися монополією на насильство – справа не з приємних. Відповіддю на соціальний запит на самозахист стала страшилка про обов’язкове зростання насильства та бандитизму в разі введення вільного обігу зброї.

Однак статистика – річ уперта. Тільки за приблизними офіційними підрахунками, не­облікованої зброї в Україні щонайменше 2 млн одиниць. А швейцарська компанія Small Arms Survey, яка спеціалізується на моніторингу переміщення нелегального озброєння у світі, стверджує, що на руках українців за 2015–2016-й осіло більш як 5 млн одиниць. І йдеться не лише про стрілецьку зброю, а й про важче озброєння та боє­припаси, переміщення яких у перші два роки війни слабо контролювалося. Стверджувати, що вся зброя, яка є на руках, приховувалася для злочинної діяльності в майбутньому, нечесно. Якийсь відсоток так.

Але здебільшого такі дії спровоковані непевністю, як розвиватиметься ситуація в країні, та потребою мати про всяк випадок засоби для оборони. Це ключовий момент. І не варто все звужувати виключно до криміналу, як у нас заведено. Той факт, що перший удар на Сході взяли на себе добровольці, озброєні переважно власним коштом та власними силами, якраз дуже добре прояснює справжню їхню мотивацію. Інша річ, що зброї на руках справді критично багато й ті заходи, до яких вдається влада, навряд чи можуть на це вплинути.

«Через воєнні дії на Донбасі на руках у цивільного населення зараз виявилася дуже велика кількість зброї, – розповів начальник сектору кримінальної поліції з розкриття майнових злочинів Бахмута Костянтин Романюк. – Якщо раніше ми часто вилучали артефакти часів Другої світової, то зараз це вже зброя нинішньої війни. Постійно оголошуємо місячники добровільної здачі озброєння, виступаємо в місцевих ЗМІ, щоб донести інформацію: у цьому випадку людина звільняється від відповідальності. Найчастіше під час таких акцій місцеві приносять зброю, яку випадково знайшли під час польових чи пошукових робіт на території, де відбувалися бойові зіткнення. Але основним засобом вилучення є оперативно-слідчі дії. Вилучаємо все – від патронів до мін та автоматів. Особливо ретельно відпрацьовуємо тих, хто мав контакти з незаконними формуваннями у 2014 році. Уже є кілька випадків, коли в їхніх городах був закопаний цілий арсенал до «потрібного» часу».

Законодавчі дірки

Багато з тих, хто не дуже знається на суті проблеми, або вимагає цілковитої заборони зброї, або виступає проти узаконення її вільного обігу. Втім, насправді про жоден вільний обіг не може йтися в принципі, лише про легалізацію, себто законодавче унормування суспільних відносин у питанні обігу зброї чи її використання. «Вільний обіг – це якраз коли немає заборон та обмежень, тобто немає закону про зброю, що де-юре маємо сьогодні», – каже адвокат Української асоціації власників зброї Віталій Коломієць.

З 2007 року в Україні закону про обмеження обігу зброї й справді немає. Як так сталось – окрема історія. Після проголошення незалежності це питання регулювалося двома документами: новоухваленим законом про власність і старим Цивільним кодексом УРСР. Вони передбачали, що певні речі, такі як друкарські шрифти, наркотики, отруйні речовини, зброя тощо, можуть бути в обігу лише за спеціальним дозволом, який визначався законодавством УРСР або СРСР. Таким законодавством були інструкції. В Україні це постанова ВР про право власності на окремі види майна від 17 червня 1992-го, яка досі є ключовим документом. Хоча в Конституції 1996 року чітко зазначено, що будь-які обмеження прав і свобод та правовий режим власності визначаються виключно законом.

Навіть попри ухвалення нового Цивільного кодексу, формально закон про власність (хоч і суперечить Конституції) не втратив чинності, бо не був скасований, що давало можливість визначати обмеження обігу зброї підзаконними актами: постановами та інструкціями МВС. У 2007-му його таки скасували, але традиція притягнення людей і відчуття заборони за інерцією збереглися до сьогодні. Віталій Коломієць каже, що виявити такі тонкощі вдалося у 2014 му. Саме тоді люди, оцінюючи реальну ситуацію, почали різко озброюватися, в Україні було видано 320 тис. відповідних дозволів (у середньому їх видається 70 тис. за рік), попит зріс майже вп’ятеро. Звісно, поставало питання, яке покарання за зберігання зброї передбачено законом. Почали аналізувати ситуацію, простежили весь правовий ланцюжок і зрозуміли, що немає закону, за порушення якого може настати відповідальність.

Наявність цієї прогалини – не єдиний ляп українського законодавства. Прогресивний і загалом хороший закон про ліцензування, ухвалений у 2015-му, передбачає ліцензування виробництва, торгівлі та ремонту зброї невійськового призначення, але в ньому немає згадки про військову зброю. А тому, якщо прямо читати Конституцію, де написано, що будь-яка діяльність є вільною, коли вона не заборонена або коли немає відповідного закону про ліцензування, виявляється, виробляти бойову зброю – це неліцензійний вид діяльності. Казус.

Дістати зі схронів

Чому ніхто не поспішає латати законодавчу дірку, хоча є добротний проект закону, написаний широким громадсь­ким колом, питання риторичне. Брак чітких правил завжди створює чимале поле для корупції та вибіркового правозастосування. На основі неіснуючого закону порушено сотні кримінальних справ. Чимала частина з них проти добровольців і вояків. Але знову-таки ситуація стає патовою, бо розумні судді не хочуть іти на очевидне правопорушення. Якщо людина не визнає провини, не бажає погоджуватися з умовним терміном і захищається, суддя не може притягти її до відповідальності, бо вона запитує: «А який закон я порушив?». Відповіді немає. Прокурор в обвинувальному акті починає розказувати про інструкцію 622, постанову ВР, але це не закони. У статті КПК чітко написано – закон.

«Випадків, коли держава визнавала, що немає за що судити людину, якій «шили» збройну статтю, багато, – каже Коломієць. – Зі свіжого – рішення судді Печерського району Білоцерківця, який установив, що закону не існує, а підзаконні акти не можуть бути тим обов’язковим для громадянина документом без відповідного закону. Суддя вчинив дуже цікаво. Перш ніж виносити виправдувальний вирок, дослідив, для чого купувалася зброя (йшлося про багнет відомого колекціонера), бо вона може бути знаряддям і засобом скоєння злочину. Якщо хтось завозить у місто 10 кг вибухівки, важливо зрозуміти, для чого те робиться. Підготовка до тяжкого злочину, теракту чи навмисного вбивства – це вже самостійний склад злочину.

Якщо є можливість простежити мету людини, то її треба не за зберігання притягувати, а за придбання та майбутнє використання. Кримінальний кодекс дає можливість відповідним чином поводитися з тими, хто купує зброю не для самозахисту, а для якихось інших цілей. Але ніхто не хоче із цим працювати, тому що простіше знайти зброю, зробити експертизу, отримати показники, притиснути людину, вона погодилася, дістала умовний термін і пішла. Звичайно, багато суддів просто повертає обвинувальні акти, бо прокурор не може пояснити причину потенційному обвинуваченому, що він порушив».

Окрім юридичного боку проблеми є ще економіка. За наявності попиту пропозиція знайде­ться. У 2014 році всі добровольці, а їх десятки тисяч, фактич­но озброювалися самі, купували власним коштом зброю, каски, бронежилети. І тепер від них вимагають прийти й просто так віддати цю зброю. Для таких людей треба передбачити якийсь механізм. Австралія, яка вирішила після чергового інциденту з масшутингом (масові розстріли в навчальних закладах) трохи врегулювати ситуацію, обмежити обіг автоматичної зброї, викуповувала її в громадян. Пропонувалася ринкова ціна, і власник міг здати й отримати гроші.

Чи переробити на напівавтомат, що теж непоганий варіант. У такий спосіб вдалося викупити близько 600 тис. одиниць. Це, до речі, набагато дешевше, ніж утримувати цілі відділи в СБУ та МВС, які займаються пошуком нелегального озброєння. Результат їхньої роботи, що вимірюється кількома десятками, сотнями, нехай навіть тисячами одиниць вилученого, – мізер порівняно з масштабом проблеми. Ефект буде набагато більшим, ніж показові місячники добровільної здачі. Є й інший спосіб: створення тероборони, якихось резервних структур. Якщо людина буде в складі тероборони, то вона перебуватиме на обліку, проходитиме регулярні тренування, її зброя зберігатиметься в зброярнях під охороною, вона попереджена про відповідальність і зрозумілим є її психологічний та кримінальний бекграунд.

Захистись, якщо зможеш

Згідно зі ст. 27 Конституції кожен українець має право захищати власне життя та життя інших людей. Це важливе право, підсилене ще й колективним обов’язком держави захищати життя своїх громадян. Але в реальності все не так. Держава як надавач послуг фактично не здатна виконувати свої обов’язки. Прикладів цього чимало. Замахи на життя та гучні вбивства відомих журналістів, громадських та військових діячів є лише вершиною айсберга й підкреслюють сумну тенденцію. Здавалося б, якщо ситуація складається таким чином і держава не здатна захистити громадян, вона принаймні не повинна їм заважати робити це самотужки.

У Молдові, яка 1994-го була змушена врегульовувати схожу ситуацію (конфлікт у Придністров’ї), у наступні кілька років після ухвалення закону про зброю насильницька злочинність впала на 50%. Люди дістали можливість захищатися – і відразу зникли наглі гоп-стопи та проникнення в житло, епідемію яких ми спостерігали у 2016-му.

Дістати зі схронів

На жаль, у згаданій сфері в нас знову-таки суцільна профанація. Зброя для самозахисту (у цивілізованому світі це пістолет, який зберігається в сейфі біля ліжка й отриманий після проходження навчання, інструктажу та повідомлення про відповідальність) більшості громадян у нас фактично недоступна. Виняток становлять наближені до влади люди, які отримують свої стволи як нагородну зброю. А прості смертні по факту мають лише мисливську або спортивну. Але це зовсім інша зброя, у якої інша сфера застосування.

«Думаю, здоровий глузд переможе і закон про зброю буде ухвалено, – каже Віталій Коломієць. – Це дасть можливість людям мати засоби самозахисту, а не лише спортивну та мисливську зброю, розуміти, у яких умовах її можна застосовувати, як вестиметься облік. Усі, хто володітиме такою зброєю, будуть певним чином підготовлені, навчені та відповідальні». Крім того, це дасть поштовх для розвитку цілої індустрії. Якщо в Україні видається за рік 70 тис. дозволів і більшість із них на придбання нової зброї, то за ретельного підходу до видачі рано чи пізно виникне питання створення спеціальних шкіл, клубів та полігонів, де можна буде технічно підготувати значну кількість людей. Тоді буде куди прилаштувати ветеранів із досвідом, адже це стане елементом реабілітації. Звісно, з’явиться якась культура поводження зі зброєю, а відповідно додаткові кроки для зміцнення національної безпеки.

«Знову-таки, багато хлопців на війні ремонтували зброю, переробляли її. Чому б їм не дати можливості займатися цим під ліцензію, виростити в Україні свого Гуґо Шмайссера, – каже Коломієць. – То було б краще, ніж пакувати їх і знищувати цехи або шантажувати відкупними. Їх держава чомусь свідомо хоче загнати в кримінал. Але якщо вони вміють це робити, треба дати їм змогу працювати в інтересах держави. Тим паче хлопці воювали, багато з них після поранення і не можуть повернутися до служби. Молоді, мають золоті руки, держава повинна бути зацікавлена в їхній роботі. Потрібні лише контроль і відповідальність».

Прості кроки

Для врегулювання ситуації треба небагато: чіткі й прозорі правила, підкріплені законодавчо. Найперше ухвалити базовий закон про цивільну зброю та боєприпаси. Встановити якийсь період амністії, аби люди розуміли, що можна поздавати вибухівку, гранатомети, гранати, кулемети тощо. Аби вони могли відкрити закон і прочитати, що можна, а що ні. Далі на його базі ухвалювати документ про територіальну оборону чи резервні армії. Адже вони досить ефективні. Та сама УДА: люди самоорганізувалися, власним коштом розвинулися. Їм треба легальний статус.

Наступний етап – коли усталиться культура поводження зі зброєю, прибрати поліцейську монополію на збройну охорону. Мова про десятки мільйонів доларів. Дати можливість людям заробляти на цих послугах. А ще років через п’ять подумати про те, щоб дозволити ветеранам брати законну участь у міжнародних місіях чи комерційних охоронних структурах. У нас є багато людей, які воювали, вміють і люблять це робити. Чому б не дати їм змогу легально працювати в цьому напрямі? Не виключено, що легалізація зброї стане щепленням від криміналізації ветеранського середовища.

Автор: Роман Малко