Хто є жертвою, чи кого охороняють наші закони?

Хто є жертвою чи кого охороняють наші закони?

Статистичні дані офіційного дослідження «Травми з вогнепальної зброї у США» у період 2010–2012 років з великою вірогідністю свідчать про те, що більшість травм з вогнепальної зброї були отримані нападниками, коли вогнепальна зброя була застосована проти них жертвою для самозахисту.

Дискусія про доцільність надання громадянам більших прав на володіння та використання вогнепальної зброї сьогодні здебільшого стосується короткоствольної нарізної вогнепальної зброї.

І це зрозуміло, бо, з одного боку, короткоствольна нарізна вогнепальна зброя це найбільш ефективний спосіб самозахисту, з іншого боку, вона може бути з успіхом застосована для насильства.

Першим кроком у запобіганні насильства з використанням вогнепальної зброї є розуміння природи та масштабів цієї проблеми - що це таке, на кого вона впливає, де вона відбувається, як змінилися з часом чинники, що сприяє цим змінам.

Наша країна такого досвіду немає, бо короткоствольна нарізна вогнепальна зброя ніколи не була у широкому обігу.

Але для об'єктивного аналізу ситуації сьогодні є можливість звернутися до досвіду США, де цивільна вогнепальна зброя широко поширена.

У 2015 році працівниками Відділу з попередження насильства, Національного центру з профілактики травматизму, Центру з контролю і профілактиці захворювань, Атланта, Джорджія, США було опубліковане офіційне статистичне дослідження «Травми з вогнепальної зброї у США» у період 2010–2012 років.

А результати цього дослідження вражають.

У середньому з 2010 по 2012 рік понад 32 000 осіб (n = 32 529) щороку померли в США від травм, пов'язаних з вогнепальною зброєю, це станове щорічно 10,2 на кожні 100 000 населення (Таблиця 1). Шістдесят два відсотки з них були самогубствами (n = 20,012), 35% були вбивствами (n = 11,256), а 2% були випадковими випадками смерті (n = 582).

Щорічний рівень самогубства вогнепальною зброєю був приблизно вдвічі більшим, ніж річний рівень вбивства вогнепальної зброї (7,2 проти 3,7) і приблизно в 38 разів більше, ніж щорічна кількість випадкових смертей від вогнепальної зброї (0,19).

Протягом того ж періоду 67197 людей щорічно зверталося у відділення невідкладної допомоги з травмами, пов'язаними з вогнепальною зброєю, внаслідок нападу, самостійної навмисної або ненавмисної шкоди, із середньорічними показниками від 21,6 на 100 000 (Таблиця 2).

Тільки третина від всіх випадків травмування були фатальними, і це не в останню чергу, завдяки якісним медичним послугам та гарним дорогам у США, тому що допомога потерпілим була надано вчасно, тому, скоріш за все, в нашій країні фатальність була б набагато вищою.

Велика летальність поранень з вогнепальної зброї є вагомим аргументом прихильників її заборони, але не все так просто.

На жаль, дослідження не дає прямих даних яким чином була застосована вогнепальна зброя - для нападу чи для захисту, але деякі дані цього дослідження з великою вірогідністю свідчать про те, що більшість травм з вогнепальної зброї були отримані нападниками, коли вогнепальна зброя була застосована проти них жертвою для самозахисту.

Згідно даних наведених у Таблиці 1 дослідження щорічна кількість загиблих від вогнепальної зброї була:

1) у 6,5 разів вища для чоловіків, ніж для жінок (18,1 проти 2,8 на 100 000);

2) у 2-3 рази вища для молоді у віці від 25 до 34 років (15,1 на 100 000) та у віці 15–24 років (14,4 на 100 000), ніж для більш старшого покоління;

3) у 2-30 разів вища для чорношкірих американців, ніж для інших етнічних груп;

4) у 2-3 рази вища на півдні, ніж у інших регіонах.

Щорічна кількість загиблих від вогнепальної зброї у США.

Відомо, що чоловіки та молодь відрізняються більшим рівнем агресії, також за даними «Всесвітнього звіту 2010. США» чорношкірі чоловіки опиняються за ґратами в 6,6 разів частіше, ніж білі, в кожен момент часу у в'язниці перебувають понад 10% всіх чорношкірих чоловіків у віці від 25 до 39 років.

Важко уявити грабіжником жінку або людину у віці, але те що, зазвичай, напад коїться з метою сексуального насильства та пограбування відомо всім. Тому жінка, або людина у віці за визначенням є потенціальною жертвою, але чомусь у більшості гинуть не вони.

Це може свідчити тільки про те, що у США, з великою вірогідністю, від вогнепального поранення гинуть насамперед нападники, бо жертва має можливість скористатися для самозахисту вогнепальною зброєю.

Можна припустити, що значна кількість цих випадків відбувається під час зіткнень між кримінальними угрупованнями, але, все одно, загиблі у цих випадках не є класичною жертвою, вони також були нападниками, просто їм цього разу не пощастило.

Якщо сказане вище є вірним, то і велика кількість загиблих від вогнепальних поранень на півдні США, яка значно більша ніж у інших регіонах, може свідчити що вогнепальні поранення були отримані здебільшого нападниками а не їхніми жертвами, бо відомо що південь має традиційно високий рівень злочинності.

Недарма президент США Дональд Трамп так наполягає на будівництві стіни між Мексикою та США.

Треба зазначити, що ці мої висновки є припущеннями, достеменно це може стати відомим після ознайомлення з матеріалами кожної справи, але інших пояснень цієї статистики я не уявляю.

Можливо хтось буде казати, що під час захисту жертвою були перевищені межі допустимої самооборони, що не треба було вбивати, треба було грабіжнику віддати гроші, а гвалтівнику не робити спротиву, та сподіватися, що після скоєння злочину злочинець жертву не вб’є та буде потім знайдений та покараний правоохоронною системою.

Але навіщо злочинцю залишати життя своїй жертві, особливо коли вона є єдиним свідком злочину? Особливо це стосується серійних сексуальних вбивств, лише доведених слідством у Чікатило нараховувалося 52 вбивства (скоював злочини 12 років), Міхасевича — 36, Головкіна — 14, Ткача — 40 (діяв 25 років), «васильківського маніяка» Ю. Кузьменка — 13 (діяв 9 років) (Проблемні питання розкриття та розслідування серійних сексуальних вбивств (аналіз літературних джерел) / О. В. Александренко // Юридична наука.)

Взагалі, як на мене, неважливо яким чином буде забезпечена моя безпека, головне щоб вона була зроблена фахово та своєчасно. Але, скоріш за все, всім відоме гасло за мовою оригіналу «Дело помощи утопающим - дело рук самих утопающих» (И. Ильф, E. Петров. Двенадцать стульев, гл. XXXIV – 1928 г.) ніколи не втратить своєї актуальності.