«Українці воюють, імпровізуючи». Південнокорейський боєць захищає Україну

В Україні колишній морський котик Кен Рі брав участь у визволенні Ірпеня та тепер допомагає на півдні країни. (Фото:DR)

Кен Рі, колишній морський котик з Південної Кореї, а тепер боєць Інтернаціонального легіону, який воює за Україну, розповідає про свій бойовий досвід, ділиться враженнями від військової стратегії українців і скаржиться на місцевий клімат.

З початку російського вторгнення до українських військових на полі бою приєдналися десятки тисяч добровольців з багатьох країн — добре тренованих, досвідчених та екіпірованих бійців найсильніших армій світу. Більша частина з них вступила до лав Інтернаціонального легіону Територіальної оборони при ЗСУ, який спеціально для іноземних громадян створив український президент Володимир Зеленський ще наприкінці лютого.

Серед таких бійців — 38-річний Кен Рі, колишній морський котик та лейтенант спецпідрозділу ВМС Республіки Корея, який прибув в Україну на початку березня. Після завершення восьмирічної служби Рі напрацював солідне резюме: обіймав кілька державних посад на батьківщині, працював у Департаменті США та ООН, брав участь у популярному шоу про військових і завів власний YouTube-канал, на який згодом підписалися 800 тис. осіб.

До приїзду в Україну корейський екс-спецпризначинець керував власною компанією, яка надавала консультативні послуги військовим та поліцейським, а також допомагала індустрії розваг знімати військове кіно. Ще один напрям діяльності його бізнесу — порятунок постраждалих від глобальних катастроф, одна з яких, за словами корейського добровольця, відбувається просто зараз в Україні.

НВ взяв у Кен Рі інтерв'ю.

—  Чому ви тут, якою була ваша мотивація воювати за Україну?

—  У кожного є причина приїхати до України. Для мене це абсолютно питання моралі. Я побачив по телевізору, що тут відбувається, не міг повірити, що Росія може ось так навпростець вторгнутися до суверенної держави. У своїй голові я знав, хто погані, а хто хороші хлопці.

Спочатку президент Зеленський сказав, що потрібні воїни лише із сусідніх європейських країн. Тому я гадав, що не зможу приїхати з Кореї. Але коли він пояснив, що це можуть бути волонтери з усього світу, одразу спакував валізи.

Як колишній оператор спецпідрозділу, я маю навички, що можуть реально допомогти тут військовим. Якщо я буду просто сидіти на п’ятій точці, нічого не робити і дивитися CNN — це буде неправильно. Це наче йдеш по вулиці і бачиш, як двоє хлопців ґвалтують жінку. Ви будете просто дивитися? Особливо якщо навчені щось робити з цим, якщо у вас є досвід, щоб допомогти. Для мене це сам по собі злочин — нічого не робити. Тому я тут.

—  Що ваша родина думає про рішення воювати так далеко від дому і за іншу країну?

—  Моя мама завжди хвилюється — у неї зараз істерика, їй дуже не подобається, що я тут. Намагаюся її заспокоїти, кажу родичам, що комусь потрібно їхати в Україну й допомагати. А вони: «Чому ти? Хтось інший може це зробити!». Втім, для мене важливо бути тут, навіть якщо моя родина зі мною не погоджується — допомагати місцевим жителям і військовим.

—  Що ви знали про Україну до приїзду сюди?

—  Я тут вперше і, незважаючи на те, що приїхав на війну, — дуже радий бути тут. До цього трохи знав про Україну, бо вивчав у коледжі міжнародну політологію. Це одна з країн, яка мене дійсно зацікавила. Я знаю, що Україна була частиною Радянського Союзу, мала складну історію з Росією та ядерну зброю, від якої відмовилася в обмін на мир і безпеку. Чого, вочевидь, не сталося.

В Україні Рі захоплюється чуйністю місцевих жителів і скаржиться на суворий клімат / Фото: DR

Одного разу я був у Росії — у Владивостоці. Це недалеко від Кореї, і багато корейців їдуть туди заради огляду визначних пам’яток і туристичних подорожей. Тож, приїхавши в Україну, я помітив, що це все нагадує мені історію Південної та Північної Кореї. Для іноземця, на перший погляд, люди начебто мають багато спільного, як-от схожа мова і зовнішність. Але ж це різні країни, які завжди воювали між собою.

—  Який у вас був бойовий досвід, і чи встигли вже повоювати тут, в Україні?

—  У складі корейських морських котиків ми рятували заручників у Сомалі: у 2009−2011 роках там було багато контр-терористичних операцій, і я здобув там чималий бойовий досвід. Після цього був в Іраку у доволі важкі періоди, так само як і потрапив до України — на першому тижні війни, коли Київ був під загрозою вторгнення ворога.

Тоді у нас відбулись успішні місії в Ірпені. Але були й не дуже успішні, коли двох моїх хлопців було поранено. Ми воювали проти російських танків, бронетехніки та солдатів у центральному парку Ірпеня, який намагалися звільнити. І я щасливий бути частиною двох груп визволителів, які зрештою вигнали звідти росіян.

Після Ірпеня ми вирушили на південь України. Зараз моя команда там все ще виконує місію, але я дістав поранення під час останньої операції і мушу кілька днів провести у військовому шпиталі на огляді.

—  Що вам найбільше сподобалося в Україні і що було найважчим у перебуванні тут?

—  Мене дуже вразило, наскільки український народ добрий та чуйний до іноземців, навіть під час війни ніхто не сердився і не дратувався. Це унікальна ситуація: в Україні є культ іноземних бійців, і усі готові їм допомагати.

А із складнощів: коли приїхав в Україну на початку березня, то було дійсно дуже холодно. Холодніше, ніж у Кореї, тому було важко воювати. Завжди треба думати про одяг, тому що виходимо на чотирьох-п'ятиденну місію і спимо в місцях без електрики. У одного з моїх хлопців навіть трапилась гіпотермія, і нам довелося його евакуювати.

Друге — це харчування. На передовій воно не завжди добре: на сніданок, обід і вечерю їмо курячу кашу. Але щоразу, коли приїжджаємо до Києва поповнити запаси, я обожнюю куштувати місцеву кухню: ресторани тут чудові, традиційний борщ дуже добрий. Виглядає як суп з помідорів, але мені подобається.

—  Як складаються взаємини з українцями та іншими іноземними легіонерами?

—  На полі бою доводилося працювати з українськими спецпризначенцями, і вони виняткові професіонали — дуже добре підготовлені бійці. Але це одночасно було й доволі складно через велику культурну та ментальну різницю. Я пройшов навчання з корейськими та американськими військовими, де ми завжди витрачали багато енергії на планування.

Українські бійці трішки інші, вони як спалах — просто йдуть і воюють, імпровізуючи. Це дуже хороший бойовий менталітет, але у мене та багатьох американців чи британців виникає культурний шок, через велику різницю в підходах до бою.

Я зустрічався з грузинами, але для мене вони також дуже войовничі. Іноді вони не мають гарної техніки, натренованості чи стратегії, особливо не зважають на зброю чи спорядження. Втім, вони б’ються як справжні безстрашні воїни.

А ось корейців тут небагато: думаю, що наразі це я і, можливо, ще кілька хлопців. Всього з початку війни таких було приблизно десять. Багато українців досі дивуються, побачивши азіата, бо це дуже рідкісне явище.

Компанію корейському спецпризначенцю на полі бою складають переважно американські і британські легіонери / Фото: DR

—  Яким ви бачите завершення цієї війни та які ваші особисті плани на майбутнє?

—  Якщо Україна не переможе у війні, будь-яка сусідня країна, яка виступатиме проти Росії або намагатиметься приєднатися до НАТО, опиниться під загрозою. Росія буде продовжувати нападати, і це ніколи не закінчиться. Тому, я вважаю, що ця війна в певному сенсі є світовою.

Я думаю, що вона або затягнеться надовго, або Путін помре від хвороби чи раку. Він не з тих хлопців, які легко здаються. І Україна точно не збирається здаватися. Ось чому війна триватиме деякий час.

Що це означає для мене? Зрозуміло, що одного дня мені доведеться повернутися додому, щоб перезавантажитися — отримати краще обладнання, краще підготуватися і повернутися сюди знову. Щоб продовжувати робити те, що я роблю, доки Україна не переможе.

Проблема в тому, що вдома вважається незаконним моє перебування в Україні. Кожна країна має різні закони, а корейські є дуже дивними. Тому, думаю, що, коли повернуся, мене намагатимуться заарештувати в аеропорту лише за участь у цій війні.

Я планую отримати кілька листів від українського уряду, і, сподіваюся, вони допоможуть мені в суді. У мене вже є юрист. Але, навіть наражаючись на ризик бути ув’язненим, все одно вірю, що прийняв правильне рішення. Я щасливий бути тут, змінювати ситуацію та працювати з українцями.

Автор: Ірина Крикуненко

* * *

Стати членом УАВЗ

Допомогти УАВЗ