Ніхто не прийде на допомогу
Є така мантра у радикальних феміністок. «Досить вчити жінок захищатися, краще навчіть чоловіків не нападати». Чули? У мене під кожною статтею про жіночу самооборону це писали у коментарях, мабуть, тригерна тема.
Є проблема. Чоловіки нападають на жінок. Хтось має цю проблему вирішити. Але не ми.
Я абсолютно згоден із рішенням. «Навчити не нападати» – це правильно. Я б сказав – відібрати бажання нападати. Ну чи дихання, зір, свідомість і далі за списком.
Тільки вчити доведеться вам. Тому що окрім вас і нападника у тому ліфті нікого не буде.
Ви здатні навчити людину не нападати на вас?
Ні?
А хто тоді це має зробити? Хтось дорослий та сильний?
А чому хтось дорослий вам це винен?
Ви дитина? Тоді так, винен. Дорослі мають захищати дітей.
Ви теж доросла людина, але й інфантильної натури що намагаєтеся «не думати про погане»?
Ну і чиї це тоді проблеми?
І ні, це не «віктимблеймінг» на кшталт «сама дурепа винна».
Винен завжди нападник. Просто не треба плутати «провину жертви» та «відповідальність жертви».
Провина – це категорія минулого. Хто був винен?
Відповідальність – це категорія сьогодення та майбутнього часу. Що треба зробити зараз і що доведеться зробити потім?
Дуже добре пояснює різницю між провиною та відповідальністю Марк Менсон у книзі «Тонке мистецтво пофігізму» (оригінальна назва, звичайно ж, The Subtle Art of Not Giving a F*ck – «Тонке мистецтво забивати х*й»):
«Припустимо, одного ранку ви прокинулися і виявили новонароджене немовля біля порога своєї квартири. Вашої провини в цьому немає: немовля підкинули не ви. А ось відповідальність є. Потрібно терміново вирішувати, що робити. І хоч би що ви обрали – залишити немовля собі, позбутися його, залишити на порозі чи згодувати пітбулю, – ваш вибір принесе проблеми, і відповідати за ці проблеми будете саме ви».
Плутанина між «провиною» та «відповідальністю» призводить до довгих дискусій та спекотних суперечок.
Я завжди їх припиняю двома питаннями.
Перший: чи винен пішохід, якого збила машина, що летіла на червоне світло?
Зрозуміло, що пішохід не винен. Винен водій. Але пішоходові від цього не легше.
І друге питання: чи має право дівчина в короткій спідниці та у взутті на високих підборах піти в похід до Карпат?
Зрозуміло, що має. Просто їй буде трохи незручно.
Відповідальність – це не про абстрактні «право ходити вночі без ліхтарика» або «право взимку ходити без шапки мамі на зло». Такі права у вас є. Але чи є у них сенс?
Начебто все просто. У нас у всіх є право бути дурнем чи право бути безпорадним. Але право – це не обов'язок!
А ще маємо право не бути дурнем. Не бути безпорадним. Чому ці права ніхто так завзято не захищає, як право бути слабким?
Тому що слабким бути зручно. Тоді твої проблеми – проблеми інших людей.
Але культ «слабкості», культ «жертви» у довгостроковій перспективі ще більш згубний для суспільства, ніж спартанський культ доблесті та сили.
Тому що майндсет жертви суто реактивний. Жертва реагує на обставини, і не здатна до проактивних дій. Жертва не здатна контролювати своє життя.
У лженауці психології це називається «локус контролю». Буває внутрішній, коли всі успіхи та невдачі люди схильні записувати на свій рахунок, і зовнішній – коли у всьому винен жорстокий світ та злі люди.
Обидва погляди помилкові. Це як давня суперечка серед еволюційних біологів, що саме формує людину – nurture or nature, вплив довкілля чи вроджені чинники. Правильна відповідь: і те, й інше.
Наші успіхи та невдачі – результат поєднання мільйона факторів.
А ось наше ставлення до них – це цілком суб'єктивна річ.
«Мене вчора пограбували у підворітті, тому я тією дорогою більше ходити не буду, навушники з вух дістану на виході з метро, і куплю газовий балончик» – це здорове, продуктивне ставлення до негативної події.
«Мене вчора пограбували у підворітті, це жахливо, треба підворіття заборонити, а краще в кожному підворітті поставити пост поліції!» – це дитяче белькотіння.
А найстрашніше, що інфантильні ідіоти самим фактом свого існування знижують ваші шанси на кваліфіковану допомогу в критичній ситуації.
Тому що ресурси держави є скінченними. І бригада «швидкої», яка виїхала на виклик до іпохондрика з температурою 37,1 – це та сама бригада, яка не виїхала до людини, яка вмирає від інфаркту.
Тому що була зайнята. «Вибачте, вільних машин немає».
* * *