«Ми захищали Мелітополь з лопатами». Сповідь справжнього захисника України, який несподівано опинився на лаві підсудних
Ветеран Володимир Кучер. Фото надано редакції РІА Південь
Ця історія про мелітопольського захисника, учасника АТО і повномасштабної війни, який зі зброєю в руках боронив Україну, а зараз з нього роблять злочинця і судять.
Війна з «тітушками» та «сепарами»
55-річний Володимир Михайлович Кучер з 1997 року жив в Мелітополі. У 2014 році, коли Росія напала на Україну і анексувала Крим, він був в лавах тих, хто організовував у Мелітополі загони самооборони. Ситуація в місті була тривожною. Сепаратисти почали піднімати голову, влаштовували марші «Русская весна».
2014 рік архівне фото РІА Мелітополь, Марш «Русская весна»
- Я разом із друзями організовував в загони і групи для запобігання спробам «тітушок» захопити адмінбудівлі та інші організації. Самі озброювалися як могли, хоча зброєю це було голосно називати. У нас були держаки лопат, топорища і бити. Також купували собі власним коштом каски зразка 40-х років минулого століття, у таких наші діди воювали.
Трохи пізніше з'явилися і перші саморобні бронежилети з пластинами, обклеєними шматочками керамічної плитки для поліпшення броні під час потрапляння в пластину кулі. Все доводилося купувати власним коштом.
Влітку 2014 у нас з'явилася перша легальна самооборона. Це був Хортицький полк від Запоріжжя. Я вступив до нього. У вільний від роботи час нас збирали для тренувань і навчання поводження зі зброєю. Інструктори приїжджали із Запоріжжя і проводили з нами заняття. Готували нас до бойових дій. Мотивація у всіх була на вищому рівні!
Восени цього ж року командир нашого загону сказав нам, що є можливість придбати легально нарізну зброю через дозвільну систему МВС України. Я одразу подав необхідні документи і заяву для придбання карабіна Форт-201 (цивільний варіант автомата Калашникова АКМС). Автоматичною чергою він не стріляв, лише одиничними пострілами.
У жовтні я його придбав і поставив на облік МВС. З цією зброєю я з побратимами виїжджав на патрулювання і добові чергування по Мелітопольському району та Запорізькій області, - пригадує Володимир.
Бойове хрещення
У січні 2015 року мелітополець добровольцем пішов за четвертою хвилею мобілізації до ЗСУ. Служити потрапив у 25 бригаду ДШВ. Після півторамісячного навчання на полігоні в Житомирській області, Володимира з побратимами відправили в зону АТО під Авдіївку.
Саме там Володимир Кучер отримав своє бойове хрещення і перші контузії. Була і гарна новина вдома у Володимира народився третій син.
- Після 14 місяців служби нас демобілізували. Службу закінчив т.в.о. командира роти. Мотивація хлопців з якими я служив була на найвищому рівні! Ніколи я не сумнівався в тому, що поруч хтось дасть «задню». Завжди згадую про цей час з гордістю і повагою. На жаль уже багатьох немає в живих. Після початку повномасштабного вторгнення рашистів майже всі повернулися в стрій, - каже ветеран.
Після повернення додому на бійця чекав сюрприз. Його середній син за прикладом батька вирішив йти добровольцем в АТО.
Батько не зміг всидіти вдома і теж повернувся до служби. Спочатку пішов у Мелітопольський РВК з розрахунком, що після розподілу сина з Десни переведеться в його бойову частину. Після навчання син потрапив у 55 артилерійську бригаду м. Запоріжжя.
- У жовтні ми вже воювали разом під Бахмутом, на Світлодарській дузі. Він був водієм КРАЗа, тягача гармати. Один із найкращих водіїв! Надалі це зіграло негативну роль, його не хотіли відпускати за переведенням в іншу частину, - каже батько.
У березні 2018 року під Мелітополем у Мирному була сформована військова частина - інженерно-понтонний полк. Володимир пішов служити в цю в/ч. Через місяць у цей полк прийшла служити і його дружина, після закінчення контракту до батька з матір’ю доєднався й син.
- Служба в полку, м'яко кажучи, була не дуже. Бойових офіцерів, які справді воювали, можна було порахувати на пальцях. Але УБД мали всі. Чим займалося командування писати не буду. Це зовсім інша історія. До речі це вплинуло і на те, що не був вчасно підірваний Чонгарський міст. «Професіоналізм» офіцерів цього полку проявився в перші години повномасштабного вторгнення рашки, - каже ветеран.
Перший день великої війни
24 лютого 2022р. о 5.15 Володимира розбудив дзвінок дружини. Збудженим голосом вона сказала йому, що почався обстріл Мелітополя. Вона була в наряді в цей момент.
- Я на початку не повірив, спав у будинку. До міста було 15 км. Вийшов на вулицю. І за кілька хвилин прогриміло два потужні вибухи. Перші прильоти ракет були по військовому аеродрому і по РЛС. Я швидко забіг до хати, розбудив малюка. Нашвидку одягнувши синочка, посадив його в машину. Поруч жили куми. Туди його й завіз. Із собою не міг його взяти. Ніколи не забуду, як мені відчинила двері сонна кума і запитала «Що? Все так погано?». Віддавши їй молодшого я помчав у частину.
На КПП мене зустріли дружина і середній син. Він приїхав раніше за всіх, хоч уже й не служив у цій частині. Він почув перші вибухи і прокинувся відразу. Забравши сина, я заїхав на територію частини. Відкрив бокси з технікою. І ми почали готувати її до виїзду. Пізніше прибули до частини й решта.
Найбільше вразила безпорадність наших офіцерів і командування. Мій начальник капітан «убив» мене питанням «Міхалич, що робити будемо?». І мені довелося йому пояснювати, що треба зробити насамперед.
Для евакуації полку здебільшого правильно діяли сержанти! Офіцери були в шоці. Їх наче паралізувало. Заступник командира полку взагалі сів у машину та поїхав у Запоріжжя, до сім'ї. Це за 120 км від частини. Вони жили там. У частину повернувся тільки після 15.00.
Не володіючи ситуацією, не провівши нараду, почав давати різні команди, які не мають сенсу по суті. На запитання контрактників «що робити і як бути» він відповів «спалюйте військові квитки і якщо є УБД. Ідіть додому. Я нічим допомогти не можу». Також заборонив знищувати техніку, хоча до нього підходили неодноразово сержанти з проханням дозволити спалити техніку.
Близько 16.00 колона почала рух у бік Запоріжжя. Я їхав на чолі колони на бензовозі УРАЛ. За мною їхав син теж на бензовозі КАМАЗ. Свої особисті авто ми залишили вдома. На той момент навіть не подумавши, що можна було вчинити інакше.
Виявляється, всі рятували своє особисте майно, а ми так і не з'явилися вдома. Багато хто їхав на своїх особистих авто, хоча могли сісти за кермо машин полку. Мою особисту зброю ФОРТ 201 мені привезла дружина. Їй вдалося потрапити додому і попрощатися з молодшим. Його ми не могли взяти з собою в колону. Як ми виїжджали довго писати. Три доби не спали взагалі. Я ще дуже дивувався тому, на скільки мене вистачить без їжі і майже без води. Спати і їсти не хотілося. Адреналін усе замінив мабуть.
Зброї в полку майже не було. Кілька офіцерів мали пістолети. Близько 15 автоматів АК-74. І це вся зброя на 130 осіб!!!..... Ще якийсь розумник подзвонив з ОК Південь і наказав займати кругову оборону!!! Усі, звісно, тільки посміялися над цим.
«Нафарбовані» губи полку призвели до величезної втрати техніки. Її просто довелося залишити рашистам. При тому техніка залишилася не пошкодженою. І після дрібного ремонту техніка перейшла на службу ворогу. Про це мені повідомляли мої знайомі та друзі, які залишилися в Мелітополі.
За такі подарунки техніки так ніхто і не був покараний. Навіть навпаки. Офіцери, причетні до втрати техніки, наразі отримали чергові звання і просування по службі. А дехто ордена і медалі. Наприклад, начальник стройового відділу частини жодного разу не виїжджаючи з власного кабінету, отримав звання майора і бойову нагородну зброю.
І це після того, що він не евакуював особисті справи військовослужбовців полку. Залишив їх ворогові. Часу для цього було більш ніж достатньо! Моя особова справа теж залишилася там. Тепер оформити пенсію за двадцять років вислуги величезна проблема.
Командир понтонного батальйону залишивши ворогу техніку, половина якої була після капремонту, отримав звання підполковника. Навесні 2023 року до свого дня народження був нагороджений бойовим пістолетом! Таких прикладів дуже багато, - продовжує розповідати військовий.
Їхав за братом, а забрав зброю
Прибувши до Дніпра, син Володимира вирішив терміново попутками повернутися до Мелітополя, щоб забрати свого молодшого брата і вивезти його з міста. По дорозі в сусіднє село Терпіння чоловік побачив на узбіччі ГАЗ 66 (як потім з’ясувалось, це була зброя Нацгвардії. В автівці банально закінчився бензин, - авт.). Там були ящики зі зброєю: автомати, пістолети, гранати і т.д.
- Відразу ж він подзвонив мені. Зв'язок ще був, вишки працювали. Я навіть не повірив спочатку, бо в полку ж не було зброї. Сказав йому, щоб вантажив скільки зможе в машину. Він так і зробив. На Запорізьку трасу син вирішив не виїжджати. Там ішов бій. Поїхав через село. Світло не вмикав. Стали в пригоді навички з АТО.
На виїзді із села стояв уже блокпост, із ДНРівцями, як потім з'ясувалося. Зупинятися не став. Застав їх зненацька. Проскочив. Вони відкрили вогонь по ньому. Не влучили. Знову пощастило. Їхав у бік Токмака. У с. Троїцьке знову потрапив під обстріл. Тільки тепер уже стріляли з боку, з гори. Проскочив. Потім ще його намагалися наздогнати вже наші поліцейські в Запоріжжі. Не вийшло.
На блокпост на в'їзді в Дніпро він приїхав за дві години. Там одразу здався, як я йому сказав. Сказав, що везе зброю. Уявляєте реакцію присутніх на блокпості. Спочатку його хотіли мордою в підлогу. Потім розібралися. Забрали його до себе в теплушку. Дали йому поїсти. Як зараз пам'ятаю його дуже трусило. Усі думали, що він замерз. Давали йому гарячий чай, теплі речі. Він говорив їм, що не холодно. Але його дуже трусило. Це був адреналін. Я коли приїхав туди за півгодини бачив як його трясло.
Хлопці занесли зброю і почали її споряджати. Син побачив усю цю картину, згадав про молодшого брата і впав у таку істерику! Я його ніколи не бачив у такому стані. Він просто ридав. Йти не міг. Віднесли його в кут казарми і поклали на спальник. Там він проридав дві години! Дорослий, сильний, молодий хлопець так відходив після пережитого. Усе це було на очах у всіх. Приїхав із того світу, можна сказати, - пригадує Володимир.
- Зброю, яку привіз мій син, надалі було частково розкрадено. Після скандалу з командуванням малу частину вкраденого повернули. Замість нагород і подяки ми стали не зручними....
Володимир Кучер (ліворуч) з сином
Бій під Василівкою
Вечорі того ж дня син Володимира хотів зробити ще одну спробу вивезти молодшого брата з Мелітополя. Але марно.
- Проїхавши 15-20 км від Василівки в бік Мелітополя, він побачив з правого боку дороги, наш танк, що їхав задом. Танк вів стрілянину вздовж дороги. Після пострілу танка, син був у метрах 500 від нього, почався приліт градів. Танк зупинився. Відкрився люк на башті. Звідти йшов легкий дим. Мабуть після пострілів із танка, порохові залишкові гази.
Зупинився біля танка. Застрибнув на нього. Сунувся в люк і ледь не отримав чергу з автомата прямо в обличчя, схопив автомат і повів його убік зі словами «свої, свої». У цей момент прогримів ще вибух. Приліт. Посипалися грудки землі. Одна брила впала на спину. Машина постраждала злегка. Досі залишилися невеликі вм'ятини на кузові.
Командир танка отримав контузію. Він був ще в більшому шоці від того, що йому під час бою, як сніг на голову звалюється мій син і починає їх витягати з підбитого щойно танка. Витягуючи механіка-водія, почув голос танкістів. Вони йому кричали що мехвод все.... Осколок прилетів у голову і частина черепа була відсутня, висіло око... дотягнувшись до автомата механіка син забрав зброю і, сівши в Мазду, передав автомат танкістам.
Уже в дорозі командир танка зв'язався телефоном зі своїми. Вони виїхали на зустріч. Біля пам'ятника «полуторка» на в'їзді в Балабино-Запоріжжя він передав танкістів нацгвардійцям. В одного танкіста був стертий берц. Виявляється, не змогли закрити двері. Місця не вистачало. Нога висіла зовні.
Пізніше, влітку врятовані танкісти шукали мого сина через Фейсбук. Нам про це сказали вже восени, дізнавшись про цей подвиг, - пригадує ветеран.
Молодшого сина Володимира вивезли з окупації лише 19 квітня. Сім’ї Кучер дуже допоміг в цьому волонтер Олександр Любишко.
Волонтер Олександр Любишко вивіз молодшого сина Володимира Кучера з окупації. Фото надане редакції РІА Південь
Зрада
Коли Володимир Кучер прибув до Дніпра, в одну з військових частин, йому вдалося замінити УСМ (ударно-спусковий механізм) на своєму ФОРТі 201 на бойовий. Каже, що зняв його з трофейного АК-74, який дістався від побратима із Маріуполя.
- Це було наприкінці лютого. Так у мене вийшов бойовий автомат Калашникова АКМС. З ним я прослужив півтора року. Зброю полк отримав у березні 2022 року. Мені зброю так і не видали. Всіх влаштовувало те, що у мене є зброя.
У липні 2023 Володимира Кучера разом з сином хотіли перевести в 59 бригаду. Володимир вважає, що командир зробив це навмисно, бо дуже багато правди знали він та його син. Через переслідування Володимир звільнився за сімейними обставинами.
- А через сім місяців після мого звільнення до мене нагрянула поліція з обшуком. Вони знали, що в мене залишилася зброя. Поставити її на облік я не міг з кількох причин. Житла свого немає. Характеристику від дільничного я не зможу отримати. Зброю знято з обліку, оскільки місто в окупації. Сейфа немає.
Виникає питання чому не повернув на місце штатний УСМ? Усе дуже просто. Те, що я пережив у перші дні війни, виходячи колоною з Мелітополя, не давало мені знову «каструвати» автомат. Я хоч і в запасі, але залишаюся вірним присязі. Війна не закінчена. Я повинен був бути напоготові в разі появи поруч ДРГ або збиття шахеда, безпілотника», - розповідає в своє виправдання ветеран.
Зараз він тимчасово живе у Первомайському районі Миколаївської області.
За словами Володимира Кучера, поліцейські взяли в нього ксерокопії УБД
та інших документів, обіцяли, що буде лише адміністративне покарання за
порушення строків реєстрації зброї. Адже він учасник АТО, ветеран
повномасштабної війни.
За півтора року служби Володимир був нагороджений медаллю «ЗОЛОТИЙ ХРЕСТ» від командувача генерала Залужного.
Медаль "Золотий хрест". Фото надане редакції РІА Південь
А тепер ось уже рік він доводить в суді свою невинність. Чоловіка судять за 263 статтею КК України незаконне зберігання зброї.
- Те що зараз творить прокуратура і поліція я вважаю зрадою. Своїми діями вони множать на нуль збройний опір громадян України проти агресії рашистів. Занадто швидко вони забули 2022 рік коли запах смерті літав у повітрі. Вони не розуміють, що завдяки таким як ми, вони живуть тут у відносній тиші і майно у них не постраждало. Ось така вдячність.
Моє майно: будинок, дача, гараж, 16 га землі все залишилося в окупації. У будинку пройшло чотири обшуки. Після кожного обшуку пропадали особисті речі, інструмент. Навіть дитячі іграшки забрали!
У 2022 році тут у Врадіївці на кожному перехресті стояли блокпости. Майже на всіх перевіряли наявність зброї та її легальність. Тоді нам були вдячні. А сьогодні судять».
Від редакції
"Ми захищали Мелітополь з лопатами". Це не образний вислів і не гіпербола — це пряма мова людини, яка у 2014 році, коли Україна лише починала усвідомлювати масштаб загрози, озброївся держаком від лопати, аби захистити рідне місто від "русской весны".
Це історія чоловіка, якого не треба переконувати в тому, що Україна - єдина і неподільна. Він не читав це в підручниках - він це прожив. Пройшов війну, втратив побратимів, рятував техніку, а зараз - сидить на лаві підсудних.
Ні, не за зраду. Не за дезертирство.
Його судять за автомат - той самий, який він тримав у руках, коли йшов назустріч смерті. Бо підрозділ не мав чим воювати, а виживати доводилося за інстинктом.
Ми не захищаємо правопорушення, пов'язані з порушенням правил реєстрації зброї. Закон має діяти.
Але ми вважаємо, що цю історію варто почути. Це не заклик і не виправдання - це спроба зрозуміти. Бо подібних випадків стає дедалі більше. Це реальна проблема воюючої держави: з одного боку - громадяни, які прагнуть захистити себе і свої родини, з іншого - жорсткі рамки закону, в які ці люди іноді не вкладаються.
Ми публікуємо цю історію не просто як журналісти. Ми переконані, що суспільство має знати правду. Має чути голоси таких, як Володимир Кучер. Бо саме ці люди були основою нашого спротиву.
* * *