Абсолютне право на необхідну оборону у Кримінальному праві України: доктрина та практика Верховного Суду

Експертна доповідь

0. Резюме для Керівництва

0.1. Основні Доктринальні Висновки Верховного Суду (ККС ВС)

Інститут необхідної оборони в кримінальному праві України (ст. 36 Кримінального кодексу України, далі – КК України) зазнав значної лібералізації в судовій практиці, що було остаточно закріплено позиціями Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (ККС ВС). Ключові висновки спрямовані на усунення системних помилок, що раніше були притаманні правозастосовній практиці судів нижчих інстанцій, які часто обмежували право громадян на активний захист.

Центральним елементом цієї доктрини є Принцип Автономії Права (Lex Non Coactum), згідно з яким право на необхідну оборону є абсолютним і невід’ємним. Верховний Суд імперативно постановив, що це право не залежить від наявності у особи можливості уникнути нападу чи звернутися по допомогу до органів влади (ч. 2 ст. 36 КК України). Посилання судів на таку можливість у вироках тепер розцінюються як пряма суперечність кримінальному закону.

Найбільш значущим для практики є Принцип Абсолютного Захисту (ч. 5 ст. 36 КК). У випадках збройного нападу, нападу групи осіб або насильницького вторгнення у житло, кримінальна відповідальність повністю виключається, незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає, аж до позбавлення життя.

Ця норма знімає вимогу про порівняння рівня небезпеки посягання та завданої шкоди (меж оборони), підтверджуючи, що в критичних ситуаціях захист життя та житла є абсолютним пріоритетом. Також ККС ВС наголосив, що намір особи в цих випадках спрямований на захист і припинення посягання, а не на вчинення злочину, що виключає автоматичну кваліфікацію тяжких наслідків як перевищення меж оборони.

0.2. Ключові Висновки в Міжнародно-Правовому Контексті

Незважаючи на найширше право на захист, що надається ч. 5 ст. 36 КК України, міжнародне право накладає на Україну зобов’язання щодо ретельного контролю за застосуванням сили, що може призвести до смерті. Стаття 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ) допускає позбавлення життя лише в результаті застосування сили, яка є виключно необхідною (absolutely necessary).

Існує потенційна доктринальна напруга між абсолютним правом, закріпленим у національному законодавстві (ч. 5 ст. 36 КК), і строгим критерієм ЄСПЛ. Для мінімізації ризику порушення позитивних процесуальних зобов’язань за ст. 2 ЄКПЛ, держава зобов’язана забезпечити ефективне та незалежне розслідування кожного інциденту, що спричинив смерть того, хто посягав. Мета розслідування полягає в тому, щоб довести міжнародним органам, що, хоча дії того, хто оборонявся, були правомірними за національним законом, застосування сили, що призвело до смерті, було об’єктивно виправданим для запобігання незаконному насильству, відповідно до критеріїв, встановлених прецедентним правом ЄСПЛ (наприклад, справа Da Silva v. United Kingdom).

I. Вступ: Правова Природа Необхідної Оборони та Фундаментальні Принципи

1.1. Інкорпорація Вихідного Тексту та Доктринальна Оцінка Позиції ВС

Інститут необхідної оборони є наріжним каменем кримінального права, що дозволяє громадянину самостійно захищати свої невід’ємні права. В останні роки Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду України (ККС ВС) взяв курс на максимальне утвердження цього права, що виразилося у низці принципових рішень, спрямованих на лібералізацію підходу судів нижчих інстанцій.

Ключова правова позиція ККС ВС, відображена, зокрема, у справі №382/1239/18, звучить наступним чином: «Особа має право на необхідну оборону, незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою – Верховний Суд. Це правило безпосередньо вказане у кримінальному законі, а тому посилання у деяких судових рішеннях на ту обставину, що особа могла уникнути посягання або звернутися по допомогу до правоохоронних органів, безпосередньо суперечить кримінальному закону».

Ця позиція, на яку посилалася суддя ККС ВС Наталія Антонюк, є прямою відповіддю на системну проблему в правозастосуванні, коли суди неправомірно покладали на жертву нападу так званий «обов’язок відступу» або «обов’язок звернення по допомогу». Подібний консервативний підхід прямо суперечив положенням частини 2 статті 36 КК України.

Принципове значення цього імперативу Верховного Суду полягає в тому, що він не просто тлумачить норму, а встановлює безумовне правило правозастосування. Відмова суду нижчої інстанції застосовувати частину 2 статті 36 КК України, що виразилася у посиланні на можливість ухилення, є не просто судовою помилкою, а прямим порушенням матеріального кримінального закону. Таке порушення є безумовною підставою для скасування обвинувального вироку в касаційному порядку. Таким чином, судова практика ККС ВС позбавила суди дискреції в питанні про “обов’язок відступу”, максимально розширивши правовий простір для активної самозахисту.

1.2. Визначення Ключових Понять Інституту Необхідної Оборони

Інститут необхідної оборони базується на трьох основоположних принципах, які визначають його сутність:

• Принцип Природного та Абсолютного Права: Право на захист життя, здоров’я та гідності розглядається як природне, невідчужуване право, яке існує незалежно від позитивного законодавства, але має бути гарантоване Державою.
• Принцип Автономії та Гідності (Lex Non Coactum): Цей принцип, закріплений у частині 2 статті 36 КК України, стверджує, що особа, яка зазнала нападу, не зобов’язана вибирати шлях втечі чи звернення за допомогою. Вона має автономне право негайно вжити захисних дій.
• Принцип Презумпції Правомірності Захисних Дій: В умовах раптового та небезпечного нападу, дії того, хто обороняється, особливо за наявності сильного душевного хвилювання (афекту), мають оцінюватися на його користь, що відображено у частині 4 статті 36 КК України.

II. Нормативний та Доктринальний Аналіз Інституту (Ст. 36 КК України)

2.1. Умови Правомірності Необхідної Оборони

Для визнання дій особи правомірною необхідною обороною необхідне дотримання як об’єктивних умов (що стосуються посягання), так і суб’єктивних/граничних умов (що стосуються захисту).

Умови, що стосуються Посягання: Посягання має бути суспільно небезпечним (містити ознаки злочинного діяння), наявним (вже почалося чи створює реальну загрозу) та реальним (об’єктивно існуючим, а не уявним). Критично важливо, що оборона неможлива проти явно малозначних діянь, які не можуть заподіяти істотної шкоди (наприклад, дрібне крадійство без насильства), оскільки в такому разі відсутній необхідний рівень суспільної небезпеки.

Умови, що стосуються Захисту (Суб’єктивні та Граничні): Дії мають бути вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів. У загальному випадку, заподіяна шкода має бути відповідною небезпеці посягання, тобто не бути явно надмірною. Перевищенням меж є умисне заподіяння тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпеці.

2.2. Імперативний Принцип Необов’язковості Ухилення (Ч. 2 ст. 36 КК)

Частина 2 статті 36 КК України є ключовим положенням, що максимально розширює право на самозахист. Воно прямо говорить: «Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади».

До закріплення цього правила в законі та його утвердження Верховним Судом, в практиці часто зустрічалися вимоги, успадковані з більш консервативних правових систем, де від жертви очікувалася втеча або виклик правоохоронних органів. Закріплення принципу Lex Non Coactum в законі та судовій доктрині остаточно подолало цей історично вкорінений підхід. Завдання суду тепер полягає виключно в оцінці наявності та реальності загрози, а не в ретроспективному аналізі теоретичної можливості її уникнути.

2.3. Роз’яснення Проблеми Наміру при Необхідній Обороні

Серйозна та поширена помилка судів нижчих інстанцій полягала в автоматичному висновку про перевищення меж оборони (ст. 124 КК) на підставі того, що той, хто оборонявся, умисно заподіяв смерть або тяжке тілесне ушкодження.

ККС ВС усунув це непорозуміння, роз’яснивши фундаментальну різницю між Наміром на Захист та Злочинним Наміром. Особа, що діє в стані необхідної оборони, завжди діє усвідомлено, тобто умисно. Його намір спрямований на правомірну мету — припинення посягання шляхом заподіяння шкоди. Цей намір, будучи правомірним, не може бути прирівняний до злочинного наміру, спрямованого на вбивство або тяжкі тілесні ушкодження, не пов’язані з метою захисту.

Отже, якщо дії особи підпадають під умови частини 5 статті 36 КК України (абсолютний захист), або якщо в загальному випадку заподіяна шкода не є явно невідповідною, умисне заподіяння шкоди не тягне кримінальної відповідальності, оскільки намір має правомірний характер.

III. Привілейовані Випадки Абсолютної Оборони (Ч. 5 ст. 36 КК)

3.1. Законодавчий Механізм та Виключення Перевищення Меж

Частина 5 статті 36 КК України є ключовою нормою, що надає особі право на абсолютний захист у ситуаціях максимальної небезпеки. Ця норма встановлює, що за наявності хоча б одної з трьох кваліфікувальних ознак, застосування зброї чи будь-яких інших засобів захисту не вважається перевищенням меж необхідної оборони і не тягне кримінальної відповідальності незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає (навіть якщо це смерть).

Таким чином, ч. 5 ст. 36 КК повністю виключає застосування критерію відповідності. Як наголошує ККС ВС, у цих випадках йдеться не про допустиме перевищення, а про перебування особи в правомірному стані необхідної оборони. Якщо умови частини 5 встановлені, то питання про кваліфікацію дій за статтями про перевищення меж (наприклад, ст. 124 КК) не може бути поставлене в принципі.

3.2. Детальний Розбір Кваліфікувальних Ознак (ККС ВС, Справа №382/1239/18)

Практика Верховного Суду у справі №382/1239/18 дала важливе тлумачення умов абсолютної оборони:

• Напад озброєної особи: ККС ВС розширив традиційне розуміння “озброєності”. Озброєним вважається не лише особа, яка використовує традиційну зброю (вогнепальну, холодну), але й та, що застосовує будь-які предмети чи засоби (наприклад, металеву трубу), здатні заподіяти тяжку шкоду і використовувані для вчинення посягання. Таким чином, ключовим є не формальний статус предмета, а його функціональність як небезпечної знаряддя в процесі нападу.
• Напад групи осіб: Потрібне спільне, умисне посягання двох чи більше осіб. У справі №382/1239/18, спільний прихід трьох агресивно налаштованих осіб вночі до домоволодіння був визнаний достатнім для кваліфікації “напад групи осіб”. Фактор чисельної переваги автоматично підвищує ступінь небезпеки, виправдовуючи абсолютний захист.
• Протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення: Ця норма забезпечує конституційний пріоритет недоторканності житла (ст. 30 Конституції України). ККС ВС підтвердив, що дії, пов’язані з розбиттям шибок та спробою проникнення в будинок через двері, кваліфікуються як насильницьке вторгнення. Для застосування ч. 5 ст. 36 КК не потрібно, щоб вторгнення було завершене; достатньо наявності спроби та насильницького характеру проникнення.

Лібералізація тлумачення частини 5 статті 36 КК, особливо щодо житла (включаючи спробу вторгнення та використання “нетрадиційної” зброї), відображає вищий пріоритет, який український законодавець та Верховний Суд надають недоторканності житла. Прирівнювання насильницького вторгнення до збройного чи групового нападу дозволяє громадянам захищати своє житло з максимальною рішучістю, не побоюючись подальшого кримінального переслідування за невідповідність.

IV. Розмежування Суміжних Інститутів та Юридична Кваліфікація

4.1. Перевищення Меж Необхідної Оборони (Ст. 124 КК України)

Якщо відсутні привілейовані умови частини 5 статті 36 КК, застосовується загальне правило відповідності. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпеці посягання або обстановці захисту (ст. 124 КК).

Для правильної кваліфікації суди зобов’язані провести комплексний порівняльний аналіз, враховуючи: характер і ступінь небезпеки посягання, співвідношення засобів захисту та нападу, обстановку захисту (раптовість, темрява), а також фізичні дані учасників.

Порушення цих правил за наявності мотивації захисту може призвести до кваліфікації за:

• Статтею 124 КК України (Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж оборони).
• Статтею 118 КК України (Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) – спеціальний, привілейований склад умисного вбивства, де мотив захисту все ще присутній, але відповідність порушена.

4.2. Уявна Оборона (Ст. 37 КК України)

Уявна оборона виникає, коли особа помилково вважає, що має місце реальне суспільно небезпечне посягання, хоча насправді його немає. Юридичні наслідки залежать від суб’єктивного стану особи:

• Вибачна Помилка: Якщо обстановка давала достатні підстави вважати посягання реальним, і особа не усвідомлювала та не могла усвідомити помилковості свого припущення, кримінальна відповідальність виключається через відсутність вини.
• Невибачна Помилка (Необережність): Якщо особа не усвідомлювала, але могла усвідомити відсутність реального посягання, вона підлягає відповідальності за заподіяння шкоди з необережності (наприклад, ст. 119 КК – вбивство з необережності або ст. 128 КК – тяжкі тілесні ушкодження з необережності). Відповідальність настає лише за ті діяння, які караються за необережністю.

4.3. Стан Сильного Душевного Хвилювання (Фізіологічний Афект, Ч. 4 ст. 36 КК)

Частина 4 статті 36 КК України передбачає, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект), спричинене посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпеці посягання.

Ця норма застосовується, коли сильне емоційне напруження, спричинене нападом, позбавляє того, хто обороняється, здатності до адекватної оцінки відповідності. Визнання такого стану виключає суб’єктивну вину, оскільки особа не могла дотриматися критерію відповідності. Встановлення фізіологічного афекту зазвичай вимагає призначення судово-психіатричної або психолого-криміналістичної експертизи.

V. Міжнародно-Правовий Контекст та Прецедентне Право ЄСПЛ

5.1. Стаття 2 ЄКПЛ: Вимога Абсолютної Необхідності Застосування Сили

В міжнародному правовому полі право на необхідну оборону розглядається в контексті Статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), що гарантує право на життя. Ст. 2 ЄКПЛ накладає на держави як негативне зобов’язання (утримуватися від свавільного позбавлення життя), так і позитивне зобов’язання (захищати життя громадян).

Відповідно до пункту 2 статті 2 ЄКПЛ, позбавлення життя не вважається порушенням, якщо воно є наслідком застосування сили, яка була виключно необхідною (absolutely necessary): а) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; b) для здійснення законного затримання; c) для придушення заворушень чи повстання.

Цей строгий критерій “виключної необхідності” вимагає, щоб застосування сили, що спричинило смертельний наслідок, було строго пропорційним і не перевищувало мінімально необхідного для запобігання загрозі.

5.2. Спеціальний Огляд Прецедентного Права ЄСПЛ з Самозахисту

Практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) встановлює стандарти для оцінки правомірності застосування сили, яка може бути смертельною, що має безпосереднє відношення до оцінки дій приватних осіб, що діють у стані необхідної оборони.

Однією з ключових справ є McCann and Others v. United Kingdom (1995), яка, хоча і стосувалася дій державних агентів, встановила доктринальний стандарт “абсолютної необхідності” застосування смертельної сили.

Більш застосовним до оцінки дій приватних осіб є справа Da Silva v. United Kingdom (2016). У цій справі ЄСПЛ уточнив критерії оцінки використання смертельної сили: суд оцінює, чи була сила абсолютно необхідною, виходячи з обставин, в які особа щиро вірила (honest belief). Однак Суд також повинен враховувати обґрунтованість цієї віри (reasonableness of that belief). Це означає, що навіть за наявності щирого переконання в загрозі, якщо це переконання було явно необґрунтованим в цих обставинах, відповідальність може настати.

5.3. Процесуальне Зобов’язання та Ефективне Розслідування

Доктринальна напруга виникає через те, що українська частина 5 статті 36 КК виключає кримінальну відповідальність, незалежно від тяжкості шкоди, тоді як Ст. 2 ЄКПЛ вимагає демонстрації абсолютної необхідності.

Для дотримання позитивних зобов’язань за Ст. 2 ЄКПЛ (захист права на життя), Україна зобов’язана забезпечити ефективне, незалежне та адекватне розслідування кожного випадку позбавлення життя, навіть якщо національна правомірність дій того, хто оборонявся, не викликає сумнівів (закриття провадження за ч. 5 ст. 36 КК).

Це зобов’язання накладає на національні органи вимогу проводити розслідування не з метою притягнути того, хто оборонявся, до відповідальності (якщо умови ч. 5 ст. 36 КК підтверджені), а з метою встановлення того, що застосування смертельної сили було абсолютно необхідним для запобігання незаконному насильству. Таким чином, навіть швидке закриття провадження на підставі ч. 5 ст. 36 КК має супроводжуватися ретельною перевіркою обґрунтованості побоювань того, хто оборонявся (у світлі критеріїв Da Silva v. UK), щоб продемонструвати, що Держава виконала свої процесуальні зобов’язання перед міжнародними органами.

VI. Табличний Аналіз Кваліфікації Діянь

6.1. Порівняльний Аналіз Оборони: КК України vs. ЄКПЛ (Ст. 2)

Цей аналіз демонструє, що, хоча КК України надає приватній особі широкі права на захист, ЄКПЛ накладає строгі процесуальні вимоги на Державу.

VII. Правові Рекомендації для Правозастосовних Органів

Для забезпечення вірного застосування кримінального закону, що відповідає позиціям Верховного Суду та міжнародно-правовим стандартам, правоохоронним та судовим органам слід керуватися такими рекомендаціями:

7.1. Рекомендація 1: Пріоритет Частин 2 та 5 Статті 36 КК України при Розслідуванні

Органи досудового розслідування зобов’язані починати аналіз обставин справи з встановлення умов, передбачених частинами 2 та 5 статті 36 КК України.

По-перше, необхідно виключити з процесу оцінки застарілі доктрини «обов’язку відступу», оскільки частина 2 статті 36 КК імперативно закріплює абсолютний характер права на оборону, незалежно від можливості уникнути посягання.

По-друге, при встановленні наявності хоча б однієї з трьох умов абсолютної оборони (напад озброєної особи, напад групи осіб, насильницьке вторгнення у житло), кримінальне провадження має бути негайно закрите з причини відсутності складу кримінального правопорушення (п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України). У цих випадках питання про перевищення меж оборони (ст. 124 КК) взагалі не може бути предметом кваліфікації.

7.2. Рекомендація 2: Належна Оцінка Об’єктивних та Суб’єктивних Чинників Захисту

За відсутності умов частини 5 статті 36 КК, оцінка відповідності заподіяної шкоди небезпеці посягання має бути комплексною і враховувати всі фактори, що впливають на сприйняття загрози особою, яка оборонялася.

Необхідно брати до уваги раптовість нападу, час доби (ніч), місце (обмежений простір), фізичну нерівність сторін (кількість нападників, їхній вік, фізичний стан) і, що критично важливо, суб’єктивний стан особи, яка оборонялася.

Органи розслідування повинні забезпечити строге дотримання критеріїв частини 4 статті 36 КК. За наявності ознак сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), спричиненого посяганням, в обов’язковому порядку має бути призначено судово-психіатричну або психологічну експертизу. Встановлення стану афекту виключає кримінальну відповідальність за перевищення меж оборони, оскільки особа суб’єктивно не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди.

7.3. Рекомендація 3: Обов’язок Проведення Ефективного Процесуального Розслідування (у контексті Ст. 2 ЄКПЛ)

У випадках, коли необхідна оборона призвела до позбавлення життя того, хто посягав, Держава зобов’язана виконати свої позитивні процесуальні зобов’язання за Статтею 2 ЄКПЛ, навіть якщо національне законодавство виключає кримінальну відповідальність (Ч. 5 ст. 36 КК).

Розслідування має бути незалежним, адекватним і здатним довести, що застосування сили, що призвела до смерті, було абсолютно необхідним для запобігання незаконному насильству. Для цього слідчі органи зобов’язані перевіряти обґрунтованість переконань особи, яка оборонялася, щодо наявності та ступеня загрози, відповідно до доктрини ЄСПЛ, розробленої у справі Da Silva v. United Kingdom. Це необхідно для забезпечення міжнародно-правового захисту України від скарг, поданих родичами загиблих, щодо недотримання права на життя.

7.4. Рекомендація 4: Коректне Розмежування Наміру на Захист та Злочинного Наміру

Необхідно строго розрізняти дії, вчинені в межах необхідної оборони (намір на захист), і дії, вчинені з метою помсти чи самоуправної розправи.

Якщо особа заподіює шкоду тому, хто посягав, після того, як напад очевидно припинився, і загроза минула, такі дії не можуть кваліфікуватися як необхідна оборона або перевищення її меж (Ст. 124 або 118 КК). У цьому випадку намір спрямований на заподіяння шкоди як такої (помста), і діяння підлягає кваліфікації за загальними статтями про умисні злочини (наприклад, Ст. 115 КК – умисне вбивство, або Ст. 121 КК – умисне тяжке тілесне ушкодження). При цьому, якщо мотив захисту зберігається, але шкода явно невідповідна, застосовується Ст. 124 або 118 КК, а не Ст. 121 або 115 КК.

VIII. Висновок та Стратегічні Висновки

Інститут необхідної оборони в КК України є розвиненим і максимально орієнтованим на захист природного права особистості. Закріплення Верховним Судом принципів Lex Non Coactum (необов’язковості ухилення) та Абсолютного Захисту (Ч. 5 ст. 36 КК) стало стратегічним досягненням, що забезпечує громадян правом на ефективний та рішучий захист у найнебезпечніших ситуаціях, особливо при загрозі життю або недоторканності житла.

ККС ВС остаточно підтвердив, що факт умисного заподіяння шкоди, навіть тяжкої, не може автоматично служити підставою для висновку про перевищення меж оборони, якщо дії були спрямовані на правомірне припинення суспільно небезпечного посягання в умовах, передбачених законом.

Стратегічні висновки для правової системи України полягають у тому, що, утвердивши ліберальні стандарти національного права, Держава повинна забезпечити їх гармонізацію з міжнародними зобов’язаннями. Це вимагає, щоб процесуальні органи проводили ефективне розслідування за стандартами ЄСПЛ у всіх випадках позбавлення життя, щоб довести міжнародній спільноті, що навіть при закритті провадження за національними нормами, застосування сили було «абсолютно необхідним».

Глосарій Юридичних Термінів

Non Coactum: Латинський принцип, що означає «необов’язковість примушення». У контексті необхідної оборони стверджує право особи не ухилятися від суспільно небезпечного посягання.

Lex Non Coactum: Принцип Закону, Який Не Вимагає Ухилення. Є доктринальною назвою положення, закріпленого в частині 2 статті 36 КК України, яке усуває «обов’язок відступу».

Фізіологічний Афект (Сильне Душевне Хвилювання): Стан сильного емоційного напруження, спричинений суспільно небезпечним посяганням, при якому особа втрачає здатність адекватно оцінити відповідність заподіяної шкоди. Є підставою для виключення кримінальної відповідальності згідно з частиною 4 статті 36 КК України.

Абсолютна Необхідність (Absolutely Necessary): Строгий критерій, встановлений Статтею 2 ЄКПЛ. Вимагає, щоб застосування сили, що спричинило позбавлення життя, було мінімально можливим і строго пропорційним для досягнення законної мети.

Уявна Оборона: Дії, пов’язані з заподіянням шкоди, засновані на помилковому припущенні особи про наявність реального суспільно небезпечного посягання (Ст. 37 КК).

Намір на Захист: Усвідомлений намір особи, яка обороняється, заподіяти шкоду тому, хто посягає, з єдиною правомірною метою – припинення посягання.

Список Джерел

• Матеріали експертного доповіді, включаючи позиції ККС ВС у справі №382/1239/18.
• Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ), Стаття 2.
• Juliet Chevalier-Watts, The Effectiveness of the Duty to Investigate under Article 2 ECHR: A Critical Appraisal, EJIL 21 (2010).
• The legal basis for the duty to investigate (Public Law Project), аналіз прецеденту Da Silva v. United Kingdom.
• Позиції Верховного Суду щодо кваліфікації дій після припинення посягання.
• Аналіз правових позицій ВС щодо неможливості кваліфікації помсти за ст. 124 КК.
• Аналіз розмежування умисного вбивства та самозахисту.

* * *

Стати членом УАВЗ

Допомогти УАВЗ