Історія, як аргумент проти стереотипів

Право на носіння зброю в історії України

Людство існує вже понад два з половиною мільйони років. І, за деякими даними, приблизно мільйон років тому людська нога вперше ступила на територію сучасної України.

Мабуть, ні в кого не знайдеться жодних сумнівів, що у прадавні часи одним із засобів виживання для наших предків було саме носіння й застосування зброї. Починаючи від звичайної палиці або каменюки та закінчуючи списом, кам’яною сокирою, луком і стрілами.

Саме ці знаряддя, в купі з вогнем, поступово поставили людину над природою та подарували шанс кинути виклик навіть наймогутнішим і найнебезпечнішим тваринам. Й ніхто навіть не замислювався: потрібно чи не потрібно володіти й користуватися зброєю, бо це було питання виживання.

Кожен дорослий чоловік (а в окремих народів – навіть жінка) ставав повноправним членом суспільства лише після того, як проходив обряд ініціації і починав називатися воїном. Як правило, ще в дуже юному за нашими мірками віці, бо середня тривалість тодішнього життя була в кілька разів коротшою, ніж сьогодні.

Як тільки між людьми почалися перші конфлікти (несуттєво, чому і коли саме), з кожною епохою зброя ставала дедалі досконалішою, потужнішою й смертоноснішою. Очевидно, що саме тоді вперше і з’явилися особи, котрим у праві на носіння і володіння зброєю було відмовлено. Ними стали раби – колишні військовополонені (якщо їх, звичайно, не захоплювали в якості, скажімо так, альтернативного джерела харчування).

Рабам заборонено

У державах стародавнього світу (чи це Єгипет, чи Месопотамія, чи Індія або Китай), античності (Греція, Рим) вільна людина так само відрізнялася від раба можливістю мати в своєму розпорядженні зброю. Більше того – служба у війську вважалася почесним правом і обов’язком лише вільного громадянина. Раб, нехай навіть зірка гладіаторської арени, перебував лише під захистом свого господаря.

Хто б і коли не жив на землях сучасної України – кіммерійці, скіфи, сармати, грецькі колоністи, готи, анти – на всіх них поширювалися ці правила. А в багатьох народів Європи і Азії (скіфи, франки і т. д.) їх самоназва одночасно навіть була синонімом поняття «вільна людина».

Це були 900-і...

У середньовічних державах, до котрих належали і Київська Русь, і Галицько-Волинське королівство, так само право на зброю надавалося винятково вільним людям: феодалам, селянам-общинникам, жителям міст. Не порушувався даний підхід і в литовсько-польські часи. Хіба що, з появою кріпосного права зменшилася кількість тих, кому «можна».

Але «миролюбні гречкосії-українці», в котрих «садок вишневий коло хати», живучи в умовах постійної загрози з боку османської агресії та національних, соціальних і релігійних утисків, породили унікальну в своєму роді верству населення – козацтво. Козак – «вільна, озброєна людина» - був у 16-18 століттях своєрідною квінтесенцією войовничого духу пригнобленого народу, його захисником і, зрештою, новою державотворчою елітою. Козаком міг стати практично кожен бажаючий, незалежно від походження, матеріального становища чи інших ознак. Для означення цього виникло навіть спеціальне поняття: «покозачення».

Козак - вільна, озброєна людина.

Чи втратили мешканці України право на зброю після того, коли козацтво зійшло з політичної та історичної арени? Як не дивно – ні. Бо в умовах нового, капіталістичного ладу це право залежало винятково від матеріального становища людини. І в Австрійській, і в Російській імперіях, котрі захопили українські землі, придбати зброю і володіти нею міг практично кожен, у кого вистачало на це грошей.

Оскільки рушниці і пістолети коштували недешево, то біднота, включаючи селян-кріпаків, цілком обходилася підручними засобами: ножами, топірцями і т. д. А от середньої руки обиватель запросто міг придбати собі чи то рушницю, чи то гвинтівку, чи то щось короткоствольне. Інша справа, що застосування цієї зброї проти представників влади й інших «господарів життя», м’яко кажучи, не заохочувалося, але от вправити мізки простому злодієві чи розбійнику було, як то кажуть, в порядку речей.

Зайве мабуть нагадувати і той факт, що українці в якості солдатів регулярної армії чи ополченців брали участь у всіх війнах тих держав, громадянами або підданими котрих були. Не кажучи вже про повстання, заворушення, революції.

Гуцули і америкацські ковбої. Знайдіть різницю.

Після Першої світової в українців знову з’явився шанс на відновлення державності. Нашою метою не є характеристика тодішніх суспільно-політичних процесів, однак, пригадайте: крім усього іншого, українське суспільство породило таке собі явище, як «отаманщина». Тобто, реальна влада в Україні тоді належала зовсім не політичним партіям, а озброєним людям. І ця влада поширювалася настільки далеко, наскільки великі й боєздатні збройні формування міг виставити проти супротивника той чи інший отаман. А вплив політичного лідера залежав винятково від лояльності до нього цих самих отаманів.

Отаманщина

Одним із головних факторів поразки української революції стала нездатність тодішнього керівництва створити боєздатну армію. Більшовикам це вдалося – і вони перемогли. Щоправда, минуло ще кілька років, перш ніж радянська влада подолала останні осередки збройного опору. Застосувавши принцип «Друзям – усе, ворогам – закон!», більшовики послідовно позбавили права на носіння і зберігання зброї усіх, кого мали підстави вважати небезпечними або ворожими елементами. Після цього з обеззброєними людьми можна було робити, що завгодно: заганяти в колгоспи, морити голодом, гноїти в таборах і висилати на край світу.

Червоний терор

Під час Другої світової війни українці знову воюють у складі практично всіх армій як держав Антигітлерівської коаліції, так і держав-агресорів, і різноманітних партизанських формувань. Щоправда, в одних був вибір – як та за кого воювати, а в інших – ні. В лісах і горах західної України постріли не стихали ще добрий десяток років навіть після повернення туди радянської влади.

Десятиліття Холодної війни для українського народу теж не минули безслідно. Позбавлені власної державності, ми вкотре були вимушені брати участь у чужих конфліктах. Корея, В’єтнам, Близький Схід, Афганістан, Фолькленди… Цей список можна було б продовжувати до безкінечності.

Після розпаду СРСР у деяких колишніх його республіках влада, практично не вагаючись, знову повернула громадянам можливість боронити себе, своїх близьких та власність зі зброєю в руках (Естонія, Латвія, Литва, Молдова). А в деяких (Росія, Білорусь, Україна), чомусь пішла шляхом «закручування гайок».

Ще питання будуть?..

Задаймо собі питання: чому українець, котрий є на сьогодні громадянином США, Ізраїлю, Чехії, Молдови чи котроїсь із країн Балтії, наділений правом відстоювати свої інтереси за допомогою зброї, а українець, котрий є громадянином «рідної Неньки», навіть володіючи рушницею 12-го калібру або цивільною версією автомата Калашникова, все одно такого права позбавлений?

Чому українець, котрий жив в СРСР у 1960-ї роки, міг запросто, без жодних довідок і дозволів, купити в сільській крамничці мисливську рушницю і набої до неї, а українець, котрий живе в умовах, здавалося б, незалежної демократичної держави, при самозахисті зі зброєю в руках майже гарантовано отримає тюремне ув'язнення?

Чому українець, котрий зобов’язаний захищати свою Вітчизну у лавах збройних сил (і робить це!), позбавлений права на носіння зброї після звільнення зі служби, а водночас цю зброю запросто може мати в кишені індивід, котрому апріорі плювати на будь-які заборони?

Чому в країні обертаються мільйони одиниць нелегальної зброї (включаючи автомати, кулемети, гранати і протитанкові засоби), а Закон, що регулює обіг зброї, досі відсутній?

І, нарешті, який мудрагель придумав мантру, що народ, в історії котрого завжди (!) були війни і боротьба за виживання, сьогодні чомусь виявляється «не готовим» знову отримати назад своє давнє природнє право?

"Неозброєні і озброєні українські діти"