Чому хвилина мовчання не виправляє системних помилок?
Коли держава підміняє реальні рішення ритуалами, а безпеку — заборонами, відповідальність за життя неминуче лягає на саму людину. Як ілюзія захисту руйнується в різних масштабах — від голосувань у парламенті до терактів у країнах, де цивільних роззброїли, або історії жінки, яка вижила завдяки самозахисту, але роками змушена була доводити це в судах.
Чому хвилина мовчання не виправляє системних помилок? | Факти без ілюзій — 22 грудня 2025
РИТУАЛ СТВОРИЛИ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕ ВИЗНАЛИ
Верховна Рада України підтримала встановлення на законодавчому рівні
загальнонаціональну хвилину мовчання як щоденний захід. За відповідний
законопроєкт проголосувало 314 народних депутатів.
З метою вшанування військовослужбовців і учасників добровольчих формувань, полеглих під час виконання завдань із захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також медичних працівників, поліцейських, рятувальників, журналістів, волонтерів, мирних громадян, які загинули внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, проводиться ритуал подяки, пошани та пам’яті - загальнонаціональна хвилина мовчання. Загальнонаціональна хвилина мовчання за співвітчизниками, загиблими внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України проводиться щоденно о 9 годині 00 хвилин.
Звісно я не маю нічого проти вшанування пам'яті наших загиблих, бо вони на це точно заслуговують. І пам'ятати про них ми будемо ще дуже довго, принаймні друзів, які загинули на цій війні, я ніколи не забуду. Але від цього голосування, як на мене тхне цинізмом, бо саме цей склад Верховної Ради та вище керівництво країни прямо чи опосередковано винні у тому, що сталося.
І зараз я поясню чому. В законі згадуються не тільки військовослужбовці, але і загиблі мирні громадяни, тому хочу нагадати депутатам, що багато людей загинули, бо були заколисані вашими розповідями про шашлики на травневі свята. Це ви їм розповідали, що загрози немає та евакуюватися непотрібно. І тепер ви проголосували за закон про ритуал. І як нам це сприймати? Все? Ви покаялись? Очистили своє сумління? А помилки хто виправляти буде? Бо складається враження - що це все на що ви здатні.
В законі згадуються учасники добровольчих формувань, полеглі під час виконання завдань із захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, а мені на згадку одразу приходять тренування загонів територіальної оборони з фанерними макетами автоматів Калашникова напередодні повномасштабного вторгнення, та їхні родини, які роками не можуть отримати належну їм компенсацію. А також Херсонські тероборонці, які не підготовленими та належним чином неозброєні вступили в бій з окупантами та загинули у Бузковому парку.
Хочу нагадати депутатам також про полеглих беззбройних волонтерів та медиків, про викрадених та закатованих беззбройних фотографів та журналістів. А ще є ті, хто пам'ятаючи жахи, які відбувалися на окупованих територіях приховали собі зброю. Про всяк випадок, щоб мати можливість принаймні дати свій останній бій, якщо ситуація повториться. Але завдяки саме бездіяльності Верховної Ради їх намагаються покарати за порушення не існуючого Закону про зброю.
Ви маєте завжди пам'ятати, тих, кого після деокупації довелося викопувати в Ізюмі. І про закатованих в Бучі, Ірпені, Мощуні вам теж треба пам'ятати. Розумієте в чому справа, на вас лежить відповідальність за їхні смерті, на вас. Це ви не підготували громадян до цієї навали, не евакуювали, не ухвалили вчасно адекватний закон про зброю, не озброїли.
І тепер ви, ті хто має охорону, нагородні пістолети, у пристрасному пориві, наголошую - конституційною більшістю голосів, голосуєте за ритуал! Ритуал, який не виправить ваші помилки в минулому, а що найстрашніше, нічого не змінює в нашому майбутньому. Ми навіть не розраховуємо, що ви визнаєте власні помилки та покаєтесь, ви на це не здатні, ми це знаємо. Але тепер ви маєте діяти так, щоб ці помилки не повторювались у майбутньому, бо може так статися, що наступні ритуали вам доведеться ухвалювати вже в екзилі.
Тож шанувати полеглих це правильно, але думати треба про живих.
Ви здатні зібрати конституційну більшість? Супер! Починайте працювати над
текстом Другої поправки до Конституції України. І щоб вам було простіше я
нагадаю зміст Першої в історії України Петиції, під якою ми зібрали голоси ще у
2015 році.
Кожен громадянин України має право на вільне володіння вогнепальною зброєю для захисту свого життя і здоров'я, житла та власності, життя і здоров'я інших людей, конституційних прав і свобод у разі узурпації влади, посягань на конституційний лад, суверенітет та територіальну цілісність України.
Реалізація права на вільне володіння вогнепальною зброєю регулюється відповідним законом та може бути обмеженою лише за рішенням суду щодо окремої особи.
Це базова версія, можете допрацьовувати. І подумайте над тим, що з часу подання цієї петиції минуло 10 років, протягом яких у вас була реальна можливість вплинути на сценарій розвитку подій і уникнути того жаху, в якому зараз перебуває вся країна. Тож виправляйте свої помилки і думайте про живих, а не тільки створюйте ритуали по загиблим.
Коли держава замість реальних рішень обирає ритуали, вона імітує відповідальність, але не бере її на себе. Саме так працює ілюзія безпеки, яку роками нав’язували суспільству в країнах, де цивільних позбавили можливості чинити спротив, і яка розсипається в момент реальної атаки — як це сталося в Австралії. Про це — в нашому наступному сюжеті.
А я поки хочу закликати вас підтримати розвиток нашого каналу, звісно, якщо ви вважаєте важливим контент, який ми створюємо. Зробити це можна за допомогою функції спонсорства на Ютуб або підписавшись на нашу МОНОБАЗУ. До речі, для всіх підписників Монобази у нас є подарунки та розіграші. Всі необхідні посилання ви знайдете в описі до цього відео. Ну і звісно підписуйтесь на сам канал та поширюйте наші відео.
БЕЗЗБРОЙНА АВСТРАЛІЯ: ЗНОВУ ТЕРАКТ
14 грудня святкування Хануки на знаменитому пляжі Бондай-Біч в Австралії перетворилося
на місце масового вбивства.
За офіційною інформацією, внаслідок нападу загинуло 16 людей, включно з одним із нападників, а близько 40 осіб отримали поранення, серед них п’ятеро перебувають у критичному стані. Атаку здійснювали двоє терористів, які діяли скоординовано: один перебував на мості, інший — під ним, що дозволило їм контролювати простір і вести вогонь по людях з різних напрямків.
Стрілянина тривала близько 20 хвилин. Протягом цього часу нападники безперервно вели вогонь, змінювали магазини і продовжували стріляти, зробивши 103 прицільних постріли, перш ніж поліція зуміла їх зупинити.
Нападниками, за наявними даними, були батько та син віком 50 і 24 роки. Старшого було вбито поліцією, молодшого — поранено, він перебуває у критичному стані.
У транспортному засобі, пов’язаному з нападниками, правоохоронці виявили саморобні вибухові пристрої, що прямо вказує на заздалегідь спланований характер атаки, а не на спонтанні дії. Австралійські правоохоронні органи офіційно кваліфікували подію як терористичний акт, спрямований проти єврейської громади.
Територію заходу охороняли чотири поліціянти, які за свідченнями очевидців не вели вогонь у відповідь, а менш ніж за квартал від місця стрілянини знаходиться поліцейський відділок.
Австралія - країна, в якій цивільну зброю заборонили, конфіскували і вилучили у населення, пообіцявши натомість безпеку та «безпечний простір». Суспільству пояснили, що після заборони зброї всі стануть захищеними. Проте масові напади не зникли, вони просто відбуваються в умовах, де ніхто не може дати відсіч, тобто в умовах комфортних для терористів.
Тому 14 грудня терористи не поспішали, спокійно змінювали магазини та продовжували стріляти, а людям залишалось лише бігти, ховатися або фіксувати подію на відео. Так завжди трапляється, коли люди живуть у фальшивому відчутті безпеки і не готові до реальних загроз, бо іншого вибору їм держава не залишила. Але слід віддати державі належне - одна ланка в побудованій владою системі безпеки працювала бездоганно — це відеокамери, які звісно нікого не захистили. Під час нападу стався епізод, який багато хто одразу назвав героїзмом.
Неозброєний цивільний чоловік втрутився в атаку, кинувшись на одного з терористів і, ризикуючи власним життям та зупинив його відібравши рушницю.
Цим чоловіком виявився мусульманин Ахмед аль Ахмед, власник овочевого магазину, який опинився поруч у момент, коли терористи стріляли по беззахисним людям. Він зробив те, на що не спромоглася озброєна поліція: втрутився і призупинив атаку на одному з напрямків.
Проте отримавши зброю в руки, Ахмед не довів справу до кінця - він не знешкодив нападника, навіть профілактичним пострілом в ногу. Тому терорист безперешкодно відійшов, отримав у спільника іншу зброю і відкрив вогонь саме по Ахмеду і серйозно його поранив. Цей епізод є жорстким, але показовим уроком: у ситуації смертельної загрози напіврішення не працюють. Або зупиняй загрозу, або сам ризикуєш стати наступною жертвою.
А тепер про коріння цієї атаки, яке лежить у рішенні, ухваленому Австралією
майже тридцять років тому.
У 1996 році країну сколихнув масовий розстріл у Порт-Артурі, коли нападник відкрив вогонь по цивільних і загинули десятки людей. Подія стала шоком для суспільства і була використана владою, як підстава для радикального перегляду збройної політики держави. У відповідь уряд Австралії ухвалив National Firearms Agreement - закон, який передбачав жорсткі обмеження на цивільну вогнепальну зброю, масштабну програму примусового викупу і конфіскації, а також різке ускладнення доступу громадян до будь-яких видів зброї.
По суті, громадянам прямо сказали: вам не потрібно мати зброю, держава візьме відповідальність за вашу безпеку на себе.
Наслідок цього рішення був передбачуваним. Законослухняні люди втратили можливість чинити опір, тоді як для злочинців і терористів питання доступу до зброї, як показала практика, не стало критичним. Заборони вдарили не по тим, хто готовий вбивати, а по тим, хто мав би шанс захиститися.
Тут варто нагадати, що Австралія має унікальні умови, які часто ігнорують прихильники жорсткого контролю над зброєю. Це ізольована острівна держава без сухопутних кордонів. І порівнювати Австралію з континентальними державами є методологічною помилкою. Попри це, Австралію роками подають як вітрину «успішного роззброєння», концентруючись на статистиці смертності від вогнепальної зброї та замовчуючи зміну характеру насильства. Коли цивільна зброя зникає, злочини не зникають разом із нею — вони трансформуються.
У великих містах Австралії, зокрема в Мельбурні, фіксується зростання насильницьких злочинів: напади з мачете, пограбування будинків, викрадення автомобілів і групове вуличне насильство, тож від відсутності вогнепальної зброї жертвам не стає легше. Острівні країни на кшталт Австралії, Нової Зеландії, Японії чи Великої Британії ще певний час можуть існувати в такій моделі, але це не стратегічне рішення. Вони просто ще не зіткнулися з новим рівнем загроз, включно з дронами в руках злочинців і асиметричним насильством XXI століття.
А події на Бондай-Біч показали головне: модель, побудована на повному роззброєнні законослухняних громадян і безумовній довірі до держави, має критичну вразливість. У момент реальної загрози люди залишаються без інструментів захисту, а система, яка обіцяла безпеку, фізично не встигає або не здатна її забезпечити.
Реакція держави на теракт була цілком передбачуваною. Після теракту влада заговорила про ще жорсткіше регулювання обігу зброї, розширення повноважень поліції, більше перевірок і контролю, але не про підвищення спроможності громадян захищати себе, не про реальну протидію ідеології ненависті і не про профілактику радикалізації.
Прем’єр-міністр Австралії публічно заявив, що буде рішуче боротися з проблемою, але не з антисемітизмом, не з джихадизмом і не з тероризмом. Він оголосив ворогом зброю. Це є класичною підміною причин і наслідків, яка не вирішує проблему тероризму.
Зброя не формує намір убивати — вона лише інструмент, який обирають ті, хто вже прийняв таке рішення. Історія знову показує, що навіть у країнах із максимально жорстким контролем зброя у терористів і злочинців з’являється без особливих труднощів. Єдиний стабільний результат такого регулювання — обмеження можливостей самозахисту законослухняних громадян.
Навіть якщо гіпотетично припустити, що держава зможе взяти під контроль кожен ствол на континенті, це не означатиме кінець тероризму. Це означатиме лише зміну методів та інструментів злочинів. Автомобіль у натовп, саморобна вибухівка, підпали, холодна зброя — способів вбивати людей значно більше, ніж просто стріляти.
Саме тому виглядає абсурдно, коли після теракту замість боротьби з відкритими закликами до насильства і реальними джерелами загрози пропонують чергове посилення заборон для цивільних. Логіка цієї політики настільки перекручена, що її простіше довести до абсурду, ніж серйозно обговорювати.
Наприклад героїчному чоловікові, який, ризикуючи життям, відібрав рушницю у терориста, теоретично слід було би висунути обвинувачення у незаконному володінні вогнепальною зброєю, адже існує відео, на якому він кілька хвилин тримав її в руках, і формально склад правопорушення присутній. Як логічне продовження такої політики уряд Австралії міг би заради безпеки заборонити всі релігійні свята.
Головний урок цієї історії простий і неприємний. Жоден закон або заборона не зупинить людину, яка вже вирішила вбивати. Незважаючи на повну заборону цивільної зброї, конфіскації та десятиліття контролю, терористи в Австралії все одно мали вогнепальну зброю і навіть підготували саморобні вибухові пристрої, що взагалі виводить дискусію далеко за межі питання «є зброя чи її немає».
Монополізація сили державою не ліквідовує насильство, а лише позбавляє законослухняних людей інструментів захисту і залишає ім варіанти, або втечі, або загибелі.
І взагалі - термін «збройне насильство» є маніпулятивним, бо будь-яке насильство завжди має мотив, ідеологію, контекст і причини, а фокусування на предметі — рушниця, карабін, пістолет — лише відволікає від аналізу реальних загроз.
А громадянам слід зрозуміти, що спокуса перекласти відповідальність за власне життя і безпеку на державу дуже велика, але коли система не спрацьовує, громадяни платять за це найдорожчим - власним життям та життям своїх дітей. Більшості з українців це пояснювати не треба. Тому коли уряд каже - вам не потрібна зброя, знайте - вам зброя потрібна.
Я ніколи не повірю, що той Ахмед, який ризикуючи власним життям кинувся голіруч на озброєного терориста не здатен відповідально володіти зброєю та не менш відповідально застосувати її для захисту себе та оточуючих. Так само, як ніколи не повірю, що українці, які виходили беззбройним та ставали на шляху у рашистських танків не заслуговують на право володіти зброєю самозахисту на підставі Закону, який вперто не хоче ухвалювати Верховна Рада України.
Право на збройний самозахист — це не привілей і не нагорода. Це базова умова виживання в реальному світі, де держава не завжди поруч і не завжди встигає. Саме тому важливо підтримувати тих, хто системно і послідовно бореться за це право в Україні.
Тож підтримуйте діяльність Української асоціації власників зброї. Єдиної в Україні профільної організації, яка лобіює ухвалення Закону про зброю, що передбачав би право українців на придбання та приховане носіння короткоствольної нарізної зброї. Наша мета - щоб в Україні нарешті з'явився не тільки адекватний закон про зброю, але і українська, друга поправка до Конституції, яка гарантуватиме громадянам володіння зброєю з метою захисту себе, свого майна та своєї країни. І кожен з вас може допомогти діяльності Асоціації.
Зробити це можна набувши членство в Українській асоціації власників зброї. Тим більше, що зараз саме час це зробити, бо триває розіграш карабіна ANDRO ARMY та напівавтоматичної рушниці TUDORS серед членів Асоціації.
Переходьте за посиланням в описі до цього відео, уважно читайте умови та зголошуйтесь до УАВЗ.
Історія в Австралії показує просту річ: коли держава монополізує силу, але не здатна захистити кожного, люди залишаються сам на сам із загрозою. В українській реальності це має інший вигляд — тут жінки, які вижили завдяки самозахисту, часто опиняються не під захистом держави, а на лаві підсудних. Про це говоритимемо далі.
ВБИЛА КРИВДНИКА ПІД ЧАС САМОЗАХИСТУ
Апеляційний суд у Дніпрі 16 грудня 2025 року залишив чинним виправдувальний вирок дніпрянці Марині Полях, яка, захищаючись, вбила свого співмешканця. Суд погодився з позицією захисту і дійшов висновку, що в її діях відсутні ознаки як умисного вбивства, так і перевищення меж необхідної оборони.
Формально це виглядає як чергова новина з кримінальної хроніки, однак по суті йдеться про завершення багаторічного процесу, в якому держава намагалася притягнути до кримінальної відповідальності жінку за дії, вчинені під час самозахисту.
Значення цього вироку полягає в контексті, в якому він був ухвалений. Насправді у подібних ситуаціях жінки нерідко залишаються на волі, але майже завжди проходять крізь пекло - роки слідства і судових процесів, під час яких слідчі та прокурори наполегливо намагаються довести умисне вбивство, ігноруючи обставини необхідної оборони.
Тобто коли жінка наважується на реальний самозахист і виживає, правоохоронна система раптово активізується, адже з’являється зручна справа про «розкриття тяжкого злочину», яка добре лягає у внутрішні службові показники і не потребує ризику для власного життя і здоров’я. У результаті держава спрямовує весь свій репресивний ресурс не проти джерела насильства, а проти того, хто його пережив, перетворюючи факт захисту життя на багаторічне кримінальне переслідування.
У цьому сюжеті ми поговоримо про те, як у реальності працює право на самозахист у ситуації фізичної асиметрії, коли одна сторона завідомо слабша і не може чинити спротив на рівних. Саме в таких обставинах стає очевидно, де проходять реальні межі відповідальності за захист власного життя і безпеки близьких, а також як держава ставиться до людини, яка була змушена оборонятися.
Щоб зрозуміти логіку цього судового рішення, потрібно відтворити ланцюг подій, який до нього привів, і подивитися на нього не через призму співчуття чи оцінок, а як на послідовність дій держави, правоохоронної системи та самої людини, яка опинилася під реальною загрозою.
Марина Полях, мешканка Дніпра, стала фігуранткою цієї справи не тому, що роками мовчки терпіла насильство, а тому, що системно намагалася діяти в межах закону сподіваючись на допомогу тих, хто існує за її кошт - поліції.
Протягом кількох років вона 38 разів зверталася до поліції, писала заяви, викликала наряди і прямо просила про захист, однак кожне таке звернення завершувалося формальною реакцією без реальних наслідків. Правоохоронці приїжджали, проводили так звані профілактичні розмови, після чого залишали жінку сам на сам із кривдником, який повертався додому з відчуттям повної безкарності.
За цими зверненнями оформлювалися адміністративні матеріали, але більшість із них так і не мали жодних практичних наслідків. Частину справ не доводили до суду, частину повертали через помилки в оформленні, інші закривалися з формальних причин. У результаті людина з доведеним кримінальним минулим, зокрема з вироком за умисне вбивство, роками безперешкодно з’являлася в домі жінки, щодо якої поліція неодноразово фіксувала погрози й насильство.
Згодом Марина Полях подала скаргу до Європейського суду з прав людини, оскаржуючи бездіяльність поліції та невиконання державою обов’язку захисту.
29 березня 2019 року ситуація перейшла у фазу прямої фізичної загрози в закритому просторі, у присутності дитини та літньої людини - мами Марини, коли припинити напад будь-якими іншими способами вже було неможливо. Використання кухонного ножа в цих обставинах не було актом нападу чи заздалегідь сформованого наміру, а стало єдиним доступним засобом негайного захисту в момент, коли всі попередні механізми безпеки, включно з багаторазовими зверненнями до поліції, виявилися не дієвими.
Після смерті нападника активність з боку слідчих, прокурорів і поліції з’явилася миттєво. Марину затримали, проти неї відкрили кримінальне провадження за статтею про умисне вбивство, а десятки її попередніх звернень, адміністративні матеріали та багаторічна бездіяльність правоохоронних органів фактично були відсунуті на другий план.
Ті самі інституції, які роками фіксували загрозу без реального реагування, без зволікань перейшли до репресивної стадії, щойно насильство завершилося смертю кривдника. У цій точці закономірно постає питання, чию саме безпеку правоохоронна система вважала пріоритетною.
Це типова ситуація, коли правоохоронна система виявляє максимальну ефективність не на етапі запобігання насильству, а вже після нього, концентруючись на пошуку формального винного замість аналізу власної ролі у створенні ситуації, що до цього призвела.
9 вересня 2024 року Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра ухвалив виправдувальний вирок, визнавши, що дії Марини Полях перебували в межах необхідної оборони. Важливу роль у цьому рішенні відіграла не лише правова позиція захисту, а й постійна публічна увага до справи. Громадянський тиск, медійне висвітлення та фахова робота адвокатки Юлії Сегеди були спрямовані на те, щоб суд розглядав не фінал події, а реальні умови, в яких жінка була змушена захищати себе.
Ця справа показує проблему, яку українське законодавство фактично ігнорує. Йдеться про самозахист у ситуації фізичної нерівності, коли людина не має можливості чинити опір нападнику на рівних. Закон виходить із формальної логіки: якщо в агресора немає зброї, то загроза вважається меншою. На практиці це не працює у випадках, коли нападник перебуває в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння і реально загрожує життю.
Так само ігнорується очевидний факт, що жінки, літні люди та люди з інвалідністю просто фізично не можуть відповідати на рівних силою на силу, і в таких ситуаціях збройний спротив або застосування підручних засобів захисту стає не вибором, а єдиним реалістичним способом вижити.
Ця справа показала, що навіть у чинних правових рамках суд може побачити реальну картину подій і дати оцінку не формальному результату конфлікту, а тому, що йому передувало. Апеляційний суд підтвердив цей підхід, залишивши вирок без змін.
Цей вирок не вирішує системної проблеми, але чітко фіксує межу, за якою право на самозахист перестає бути теорією. Якщо держава роками не здатна зупинити реальну загрозу, вона не має морального права карати людину за те, що та зупинила її самостійно. Саме з цього базового мінімуму має починатися розмова про самозахист, а не завершуватися ним.
Справа Марини Полях — це наочний приклад того, що покладатися на державний захист — небезпечна ілюзія, адже, як показує практика, у ситуації смертельної загрози поліції точно поруч не буде.
І в таких умовах питання самозахисту жінок впирається у жорстку реальність. Фізична нерівність між жінкою і чоловіком — це факт, а не думка, і в ситуації насильства вона означає лише одне: без зброї жінка приречена програти силовий конфлікт. Саме тому право жінок на володіння зброєю самозахисту — це не дискусія, а реальна можливість захистити своє життя, яке держава захистити не здатна.
Товариство, на сьогодні це всі факти без ілюзій.
Тож поширюйте це відео. Зголошуйтесь до Української асоціації власників зброї. Підписуйтесь на цей канал та підтримуйте його на Монобазі. Всі необхідні посилання ви знайдете в описі до цього відео. І пам'ятайте — вільні люди мають зброю. Далі буде.
* * *