Камуфляж для травоїдного – Анатомія пострадянського інфантилізму
Відкрийте будь-яку соціальну мережу, зайдіть у коментарі під новинами про легалізацію зброї чи право на самооборону. І ви гарантовано зустрінете його. На аватарці — національний прапор, у профілі — патріотичні гасла, у риториці — гордість за бойову, нескорену націю.
Але варто вам вимовити фразу «право громадянина на смертельне насильство для захисту свого життя», як патріотичне лушпиння миттєво обсипається. З-під вишиванки чи камуфляжу на вас злякано кліпає очима класична, еталонна, незаймана еволюцією радянська людина. Той самий кріпак індустріальної епохи, для якого держава — це сувора, але справедлива матуся, а свобода — це щось страшне, брудне й таке, що неодмінно загрожує проблемами.
Озброїмося холодним скальпелем та препаруймо цей феномен. Перед нами Homo Post-Sovieticus Clientis (Людина пострадянська залежна). І це не просто політична позиція, а глибокий психосоціальний діагноз, ідеальний будівельний матеріал для будь-якої екстрактивної держави.
Делеговане життя та страх суб'єктності
Світогляд цієї людини ґрунтується на переконанні, що все в житті визначається зовнішніми силами та обставинами, а не її власними рішеннями. Усе її життя — це безперервне перекладання відповідальності. Вона щиро переконана, що її економічний добробут має забезпечувати роботодавець, її здоров'я — МОЗ, а її фізичну безпеку — поліція.
Суб'єктність для цього індивіда — це не привілей вільної людини, а нестерпний тягар. Озброєний громадянин — це той, хто у критичній ситуації бере на себе функції судді та виконавця вироку. Це вимагає волі, холоднокровності та готовності нести наслідки. Наш герой патологічно до цього не готовий.
Його внутрішній діалог простий: «А раптом я схиблю? А раптом мене посадять? А раптом заберуть пістолет і з нього ж уб'ють?». Йому психологічно комфортніше залишатися об'єктом чужих дій, бездоганною жертвою. Жертва в його системі координат — це морально невразлива позиція. Мертву жертву всі жаліють. А стрільця, який вижив, будуть тягати по судах. Він обирає шлях найменшого спротиву: лягти на спину й оголити живіт у надії, що хижак виявиться ситим, а патруль приїде раніше, ніж тіло охолоне.
Біполярний розлад: сакралізація Левіафана
Тут криється найдивовижніша суперечність. У кухонних розмовах чи чатах ця людина люто проклинатиме «ментів», корумпованих суддів, злодійкуватих прокурорів і зажерливих депутатів. Вона чудово знає, що система прогнила наскрізь.
Але щойно мова заходить про монополію на насильство, у нього стається коротке замикання. Він раптово починає захищати право цієї самої наскрізь корумпованої системи бути єдиним носієм сили. Чому?
Тому що держава для нього — це не сервісний інститут і не найнятий менеджер. Це світське божество. Левіафан. Так, божество може бути злим, воно може виводити ренту в офшори, воно може душити його податками та принижувати в інстанціях. Але воно — єдине джерело порядку, яке він здатний осягнути. Думка про те, що порядок може бути горизонтальним, що він може забезпечуватися паритетом сили самих громадян, викликає в нього екзистенційний жах. Це руйнує його базову релігію, у якій лише жерці в погонах мають право тримати в руках блискавки.
Інфантильний патерналізм: синдром «гарного хлопчика»
Наш герой свято вірить у магію заборон. Для нього папірець із написом «Зона, вільна від зброї» має фізичну щільність бетонної стіни. Він проєктує свою власну психологію слухняного, заляканого обивателя на весь навколишній світ.
Якщо він сам боїться порушити закон, отже, і злочинець має боятися. Це чистісінький інфантилізм. Він не розуміє найпростішої математики: закон, що забороняє носіння короткоствольної зброї, роззброює винятково законослухняних громадян. Злочинець, за визначенням, ігнорує закони.
Але нашому «патріоту» плювати на математику. Він хоче, щоб світ був справедливим дитячим садком. Він кричить: «У нас перестріляють одне одного за парковку!». У цій фразі він видає себе з головою. Він не вірить сусідові, бо не вірить самому собі. Він відчуває всередині себе пригнічену, рабську горизонтальну агресію та проєктує її на оточення, вважаючи, що без наглядача з палкою суспільство негайно перетвориться на криваве місиво.
Камуфляжний патріотизм як соціальна мімікрія
Навіщо ж йому тоді прапор на аватарці? Навіщо ці гучні слова про свободу та незалежність?
В умовах екстрактивної держави, чия єдина мета — викачування ресурсів із покірної біомаси, будь-яка ініціатива знизу карається. Виживання в такій системі вимагає ідеальної соціальної мімікрії. Прапор, гасла, правильні аватарки — це не прояв свободи, а охоронна грамота. Це сигнал системі: «Я свій, я лояльний, я не становлю загрози».
Він кутається в символи бойової нації саме тому, що сам є її протилежністю. Справжня, не картонна незалежність починається не з гімну, а з усвідомлення того, що твоє життя, твоя власність і твоя свобода належать тільки тобі, і ти готовий захищати їх фізично. Але для Homo Post-Sovieticus Clientis це надто висока ціна.
Епілог
Трагедія ситуації в тому, що саме ця маса атомізованих, заляканих людей, які делегували свої базові права бюрократам, є фундаментом будь-якого свавілля. Їм не потрібна свобода. Їм потрібна передбачувана, комфортна опіка. Вони готові бути дійними коровами, аби тільки пастух вчасно закривав загін від вовків.
Можна скільки завгодно малювати тризуби та писати гнівні пости про європейський вибір. Але доти, доки людина непритомніє від думки, що безпека — це її особистий обов'язок, забезпечений шматком сталі в кобурі, вона залишається радянським кріпаком. Змінюються лише декорації та кольори прапорів на фасаді барака. Суть всередині залишається незмінною: травоїдне, що з жахом дивиться на тих, хто наважився відростити ікла.
* * *