Шкільне завдання з розбирання автомата

На уроці

...Коли їм пропонували здати зброю - пістолети, автомати, танки і літаки - вони впиралися. А деякі навіть ридма ридали. Не бажали обмінювати їх на плюшевих ведмедиків. Тому, що були хлопчаками...

Пам'ятаєте, ці модні акції в центрі Києва, коли активісти вимінювали у дітей «мілітарні» іграшки на «мирні»? Так боролися з пропагандою насильства серед дітей... А наші малюки всього-навсього вчилися бути захисниками Батьківщини...

Тридцять років тому Горбачов привчив нас до думки, що війни більше ніколи не буде. Взагалі. З ким воювати, якщо Америка стала другом? Ми так зраділи, що перестали виховувати в наших хлопчаках майбутніх воїнів.

А сьогодні, коли поблизу наших кордонів стоїть 150-тисячна армія недружньої нам держави, коли її диверсанти тероризують наших людей, а частина країни окупована, ми раптом зрозуміли, який важкий і болісний цей перехід з миру у війну. Як ми виявилися до нього не готові. І солдати, і спецпризначенці, і міліція... Як важко виявилося вистрілити в людину або самому стати під кулі...

Воїн - це не просто мирний трудівник, якому дали в руки рушницю. Це - відчуття своєї приналежності до еліти, якій багато що суспільством дозволено, але є і два обов'язки: готовність бити ворогів, що зазіхнули на наші кордони, і готовність бути убитим, якщо така доля, за незалежність Батьківщини.

Військовий дух сам собою, з народженням людини, не з'являється. Його треба «вдихнути». Ним має бути просякнуте все суспільство. Бо той, хто не бажає виховувати майбутніх воїнів, виховує, зрештою, майбутніх рабів.

Мілітаризація духу - не дуже вишукано звучить. «Мілітаризація» - взагалі погане слово. У нього запах смерті. Але чи можна жити пліч-о-пліч з країною, 75% населення якої бажає з нами воювати, і залишатися пацифістом?

Що ж робити?

Спершу згадати, як колись на уроках фізкультури метали гранати, складали норми ГПО (що означало: «Готовий до праці і оборони»). Згадати, що таке затвор, бойок, цівка і газова трубка. І розповісти нашим дітям.

Навчити їх наосліп розбирати і складати автомат. Облаштувати тири в кожній школі. Повернути ігри типу «Зірниці» або вигадати щось своє, автентичне. Наші танкісти мають запросто приїжджати на бойовій техніці у двори підшефних шкіл - і діти не повинні боятися танків, бо це не небезпека, а захист від небезпеки.

Цікаву замітку знайшов на одному інтернет-ресурсі.

Виявляється, в США не перший рік триває кампанія: «Моя перша рушниця». Батькам продається вогнепальна зброя - для дітей. Починаючи, уявіть собі, з 5 років! Такі собі манюсінькі «обмеженого ураження» - 22 калібру - гвинтівочки, в гламурних кольорах. І американців це не лякає.

Конституція гарантує їм право і на зброю, і на озброєний захист своєї країни. На руках, пише ресурс, таких гвинтівочок уже близько 3 млн. А отже, можливій анексії Аляски є кому запобігти.

Ні до чого не закликаю. Просто, інформація до роздумів. Ідемо далі.

Чому би не водити наших дітей на паради? Помилуватися виправкою і послухати передзвін медалей. У держави немає грошей для їх організації? Думаю, наша Нацгвардія пройде безкоштовно, обпалена боями, з пробитими кулями прапорами.

П'ять років тому високі академічні збори, що засідали в профільному комітеті ВР, вирішили «умиротворити» історію в шкільних підручниках. Прибрати звідти гетьманів, полковників, отаманів, інших рубак і бунтарів, що проливали кров. Вирішили «академіки», що це шлях до об'єднання нації.

Виявилося - не те.

Респект історикові з Тернополя Олегу Ветвицькому. Він придумав для діточок абетку, де за кожною буквою - історія військової звитяги українських патріотів. А головний герой - воїн Алярмік перемагає всіх ворогів України на чолі з підступним імператором Ліліпутіним...

Але - мало... мало...

Нам потрібні від наших письменників і режисерів книги і фільми про війну... Епічні, а не рефлексуючий постмодерн. Нам потрібен не Мазепа - старець зі сльозами, а Мазепа - Великий полководець, один із найвизначніших у Європі.

Нам потрібні кліпи наших зірок на військові гімни-марші - козаків, січових стрільців, холодноярівців, воїнів армій УНР і УПА. Нам потрібні сучасні військові пісні.

Не блатняк російський повинні крутити в маршрутках, а «Лєнта за лєнтой....». А починати - на уроках співу в першому класі. Хлопчакам сподобається.

Хтось скаже: коли нинішні першокласники доростуть до призовного віку, з Росією якось та владнається. Добре було б! Але варто пам'ятати: українці неспроста вважалися чудовими воїнами. Життя змушувало. Наші предки не раз громили варварів, які йшли зі сходу.

Ми віками тримали варту на далекому кордоні Європейської цивілізації. І потрібні будемо Європі, переважно, в цій якості.

Європа не захищатиме нас увесь час від Росії. Вона чекає, що ми захистимо її. І тоді прийме нас і допоможе.

Євген Якунов, Укрінформ.