Чому українцям навіюють страхи перед зброєю

Запорозькі козаки

Наскільки вам легко уявити собі, наприклад, січового козака без його звичної гнутої шаблі, чи оздобленого дорогоцінним камінням турецького мушкета? Образ вільної, і неодмінно озброєної людини глибоко вкоренився в свідомість українця.

Саме таким уявляємо ми собі українського лицаря, який здобував волю собі та незалежність своїй державі.

Річ у тім, що інструментом здобуття «і слави, і волі» в Україні завжди була саме зброя. І аж ніяк не люлька, чи бандура. Генетична пам’ять, однак, виявилась зрадливою. Зараз зі сторінок ЗМІ нас переконують, що ми ж самі не хочемо і боїмося зброї, і що вона нам не потрібна. Ми, мовляв, дурні і самі себе перестріляємо.

Проте, так вже сталось історично, що зброя супроводжує людину весь час існування людства – з доісторичних часів і по сьогодні. І, звісно, наші пращури не лишались осторонь. Перша історична епоха, за якої українці були позбавлені свого права на володіння зброєю – це Радянський Союз. Ще за часів Російської імперії «короткоствол» можна було купити просто в магазині.

Червона влада за 70 років змусила українців перестати бажати володіти зброєю. Або навіть думати про бажання озброюватись заради власної безпеки. Читачі старшого віку можуть пригадати, що в СРСР цивільна зброя була або спортивною, або мисливською.

Сьогодні ж склалася ситуація, коли українське суспільство розкололося на два неоднорідних табори прихильників та супротивників легалізації зброї. Нижче мова піде про короткоствольну нарізну зброю. Саме так повністю називається цей камінь спотикання нашого суспільства. Така скрупульозність недаремна. Адже практично всі інші види стрілецької зброї, крім автоматичної, в Україні легальні.

Цей один простий аргумент знищує розпіарену в ЗМІ тезу, що громадянам зброю давати не можна, оскільки багато психічно неврівноважених людей можуть придбати собі «ствол» та піти стріляти по перехожим на вулиці.

Добре, чому психічно неврівноважені люди не купують собі мисливські рушниці чи карабіни, і не йдуть вбивати людей? Чому 2,5 мільйони зареєстрованих одиниць легальної, ні не так, ЛЕГАЛЬНОЇ зброї не провокують масові безпорядки чи кровопролиття?

Тому що такі аргументи – це повна маячня. Наше суспільство готове до зброї. І готове вже давно. Настільки, наскільки й перезріло питання її легалізації. Адже не варто забувати, що де-факто в Україні йде війна, і зброя сьогодні – це інструмент нашої внутрішньої державної політики. Це наш інструмент демократії, наше рятівне коло, наша парасолька.

Однак, на жаль, влада (в переважній більшості її представників) змушує громадян думати інакше. Буквою закону зі зброї взагалі намагаються зробити «чорта», якого пересічним громадянам навіть не можна бачити. І це в країні, яка воює, і в якій, теоретично, повинен бути культ зброї, культ озброєного захисника, який боронить країну від ворога.

Стаття 23 Закону України «Про рекламу» забороняє відкриту зовнішню рекламу зброї. Ця норма, за оцінками експертів, містить досить жорсткі обмеження щодо розповсюдження реклами зброї, як об’єкту, що може становити небезпеку і загрозу для основних цінностей, що визнаються в Україні, як от життя і здоров’я людей, безпека суспільства і держави.

Саме тому реклама таких об’єктів дозволяється лише такими засобами, що дозволяють звузити коло споживачів такої реклами до фахівців, спеціалістів чи любителів.

В статті 20 того ж Закону заборонено використовувати в дитячій рекламі зображення справжньої або іграшкової зброї, вибухових пристроїв.

Такі закони, до слова, іноді вилазять «боком» в найабсурдніших місцях. Наприклад, на кінопрокатних постерах та у трейлерах на телебаченні фільму «Зоряні війни: Бунтар-один» сумлінно замалювали всі зображення фантастичних бластерів.

Повернемося до питань оборони. В українському Кримінальному кодексі, в статті 36 прописано поняття необхідної оборони, в статті 118 – відповідальність за перевищення її меж. Водорозділ між цією межею, де закінчується необхідність, а починається умисел, повинен провести суд, який в ідеалі повинен бути чесним і неупередженим. В реальності ж, на жаль, часто буває інакше.

Тому немалий плюс для спокою в суспільстві легалізація короткоствольної зброї несе в презумпції озброєності громадянина. Компактний розмір пістолета чи револьвера допомагає приховано його носити. Тож неозброєна людина нічим не відрізнятиметься від озброєної, що повинно зменшити бажання потенційного зловмисника заподіяти шкоду особі.

Особливо варто врахувати, що обіг нелегальної зброї в Україні сягає декількох мільйонів одиниць. Точну її кількість, звісно ж, відслідкувати неможливо.

Хоч скільки не говори, а влада дуже повільно рухається назустріч легалізації короткосвольної зброї. Так, народний депутат Антон Геращенко відкрито виступає за надання права озброюватись пістолетами, правда лише для тих патріотів, які воювали в АТО.

Такий підхід, на переконання автора цього матеріалу, ще більше розмежовує людей на касти, і створює великий корупційний компонент. Навіть одіозний Ілля Кива, колишній голова департаменту протидії наркозлочинності, вважає, що українцям треба надати право озброюватись.

Нардепи Ігор Луценко та Ігор Лапін вже внесли в парламент законопроекти про зміни до статті 36 Кримінального кодексу. Тієї, що про необхідну оборону. За словами парламентарів, їхні зміни готують в законодавстві підґрунтя для легалізації короткоствольної зброї.

Та це вже краще, ніж нічого. Тільки в суспільства немає стільки часу, як немає його пояснювати всім громадянам, що право володіти зброєю, яку можна вчасно застосувати проти нападника – прописано в Конституції, в статті 27. Згідно неї кожен громадянин має право захищати себе, свою честь та гідність, своє майно, інших людей, свою врешті-решт державу від протиправних посягань.

А якщо немає ні честі, ні гідності, то виходить, немає чого й захищати.

Автор: Олег Грищак