Відсутність Закону про цивільну зброю опускає Україну до рівня Сомалі

Конституція України

В Україні сім громадян зі ста володіють мисливською вогнепальною зброєю. Загалом таких щасливців, станом на кінець 2016 року, назбиралося аж 879 тисяч.

У США, до прикладу, на сто мешканців вісімдесят вісім володіють вогнепальною зброєю. Звісно, що недоречно порівнювати Україну з США, де інститут громадянських свобод існує вже понад двісті років, і де народ не зазнав війни та лиха від чужинців та їхніх політичних проектів.

Ми ж поневолені фізично, морально та ментально, і досі розуміємо зброю як засіб насильства, бо саме зброєю нас намагалися зробити покірними волі чужинця. Саме ставлення до зброї є своєрідним лакмусовим папірцем того, як ми сприймаємо європейські фундаментальні основи громадянського суспільства. У своїй тоталітарній матриці, що бере початок з минулого, влада розглядає зброю як інструмент насильства, а не права на захист.

Це як відблиск минулої епохи, де домінували зовсім інші уявлення про права громадян. Влада й досі апелює до категорії громадян, які вважають, що саме на державу і тільки на державу покладені обов’язки їхньої безпеки.

Далі – ще трішки статистики. Минулого року у нашій державі із зареєстрованої зброї було вбито 39 осіб. Більшість випадків пов’язані з необережним поводженням, адже в Україні, на відміну від інших країн Європи, відсутні вимогливі практичні курси з користування нею. До прикладу, у Данії, щоб стати власником зброї та мисливцем, необхідно пройти шестимісячний вишкіл, де навчають поводженню з вогнепальною зброєю.

Є ще в нас така статистика: за два останні роки, за даними Генеральної прокуратури України, кількість умисних вбивств нечувано зросла – до 8 500 випадків. Важкі злочини посідають особливе місце. Тільки 2015 року році їх сталося 21500 випадків. У цій статистиці немає даних з окупованих територій Донбасу та Криму. Доволі розмита статистика щодо злочинів проти особи зі застосуванням незареєстрованої вогнепальної та холодної зброї – від 4 585 до 7650 випадків.

Але як тільки починається дискусія про зброю, урядники в один голос заводять пісеньку про те, що наш народ не готовий до лібералізації прав на зброю, бо «надто багато нелегальної зброї опинилося на руках з часів Майдану та від початку АТО» (?). І це в умовах війни та масового розповсюдження бойової зброї серед численних ватаг злочинців, яких наплодилося як саранчі єгипетської. Виникає нериторичне питання: а як тоді збирається держава нас з вами захищати?

Є й інше фундаментальне питання: як має діяти громадянин, коли його конституційні права ігнорує та пресує держава?

Згідно з опитуваннями, тільки десять відсотків громадян України вірить у те, що поліція вчасно та ефективно відреагує на напад грабіжників. А в те, що ці грабіжники будуть покарні, як велить закон, не вірить майже ніхто. Разом з тим 84% українців проти легалізації зброї. Переважна більшість з них жінки, які за природою своєю панічно бояться зброї і яким через медіа ефективно заклали у голови, що зброя – це лихо. Мовляв, погляньте, що зброя робить на Сході…

Так виник когнітивний дисонанс: нас держава не може захистити, але зброї для самозахисту нам не потрібно. Варто зазначити, що питання щодо легалізації зброї були поставлені населенню вкрай тенденційно, а саме так, як цього хотіла влада. Для звичайної обивательки легалізація зброї означає те, що чоловік зможе її придбати у магазині, наче сокиру чи молоток.

Але навіть у найліберальніших американських штатах користування зброєю обмежене. Будь-яке порушення карається космічними штрафами. Єдина перевага процедури купівлі зброї у тому, що їхнім громадянам не доводиться відбувати принизливої процедури на право її зберігання (розуміймо на право захищати себе та свою сім’ю). До речі, у нашій країні процедура отримання дозволу на купівлю зброї триває щонайменше місяць. Законослухняний громадянин численними довідками змушений переконувати дозвільну систему у тому, що він не не дебошир, не злочинець у минулому, не психопат і навіть змушений здавати кров… Як милостивий подарунок від держави він отримує його величність Сертифікат.

Як бачите, досі дані про суспільно небезпечну категорію громадян не зведені у єдину базу. І це у час, коли діти користуються «айфонами», що здатні розпізнавати власників за відбитками пальців.

Та повернімося до питання: чи здатен наш народ на те, щоб йому довірили тримати зброю у руках, забезпечивши тим його право на захист? Влада, підмінюючи поняття особистого самозахисту на суспільну безпеку, каже: «Ні, не готовий». У цій відповіді є логічний вивих: якщо не здатен, отже, здатен на інші дії зі зброєю.

Взагалі влада боїться «чєловека с ружйом». Чекісти це зрозуміли і вилучили всіляку зброю, навіть мисливську, ще у 1930 році. Через два роки до беззахисного народу навідався Голодомор.

Закон України "Про цивільну зброю і боєприпаси №1135-1" товчеться, мов вода у ступі, у парламентських хоромах вже двадцять років. І тільки минулого року у листопаді проект цього закону під номером 1135 – 1 був зареєстрований. Коли він буде розглянутий, які дебати і який самопіар буде навколо нього роздмуханий, неважко уявити.

А тим часом… А тим часом очільник Міністерства внутрішніх справ у чарівний спосіб роздаровує сотні одиниць нагородної зброї. Так само колись нарком Климент Ворошилов роздаровував своїм ворошиловським стрілкам іменні пістолети та кортики. Тоді, як і сьогодні, закону про зброю не було. Не було закону про безпеку громадян. Були лише внутрішні циркуляри, написані у часи всемогутності НКВД. Для народу тоді, як і сьогодні, вони слугують законами, а для друзів системи ініціацією посвячення у клан небожителів.

До слова, нещодавно наш міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, керуючись відсутністю Закону про цивільну зброю, подарував іншому міністрові у справах освіти та науки Лілії Гриневич іменний пістолет. Я цього ніяк збагнути не можу: навіщо жінці пістолет? Краще б їй він подарував, як годиться галантному джентльменові, парфуми, цяцьку-брошку, чи колготи якісь…

А тим часом… Якщо у вас, у пересічного громадянина України, знайдуть жменю патронів до пістолета Макарова, то знайте, маєте шанс відповідно з чинними досі циркулярами НКВД, споглядати світ Божий через грати років зо три-чотири. І тільки тому, що ви безправний злидень, а не достойник, не небожитель, не міністр чи приятель міністра. Ви просто тєрпіла звичайний.

А тим часом… А тим часом по всій Україні відкривають десятки мисливських магазинів, у яких продається правдива бойова зброя. Маючи відповідний дозвіл на руках, ви зможете придбати для домашнього чи мисливського вжитку автомат Калашникова (продається як Форт -201), карабін СКС, снайперську гвинтівку СВД (продається як мисливська гвинтівка «Тигр»).

В українських магазинах при відсутності Закону про зброю можна на законних підставах придбати практично усі моделі американської нарізної зброї, разом із потужними McMillan Tac -50, Tac -338, Surgeon Scaplel 300 Win Mag .

Останні є високоточною снайперською зброєю, з якої можна вражати ціль з відстані двох кілометрів. Це зброя здатна трощити двигуни «Уралів» та прошивати наскрізь броневики. Проти неї карабінчик , з якого застрелили президента Кенеді, є звичайною пукавкою. Щодо ціни, то пересічному громадянинові, щоб придбати гвинтівку 50 калібру, потрібно заощадити на власну безпеку більше 700 тисяч гривеників. 700 тисяч гривень – це ціна безпеки, навіть коли грабіжник буде за два кілометри від законослухняного власника зброї. Якщо ж він мисливець і вицілить нещасну кізоньку в полі, то, повірте, з неї залишаться одні ратиці.

З усього цього напрошується один висновок: влада опирається прийняттю низки законів, які забезпечують право громадян на самозахист. Чому так? Може тому, що злочинці та влада ментально близькі? Є очевидним, що відсутність соціально затребуваних законів породжує беззаконня.

І ось стоячи перед яскраво освітленою вітриною зброярського магазину я чухраю собі маківку. Як і тисячі наших співгромадян її чухрають. І гуртом собі ставимо корпоративне питання: а це ж бо у якій країні ми живемо? Може в Нікараґуа, Сальвадорі? А може в Сомалі? Га?

Автор: Мар’ян Нищук