Кому я потрібен?

Кому я потрібен?

Є три основні форми побутового невігластва.

Перша - «знаю, але не роблю».

Всі знають, що не можна переходити дорогу на червоне. Але - та нехай, машин немає, а ми поспішаємо!

Не можна відчиняти двері незнайомцям. Але - та як, адже, покази лічильника необхідно надати!

Перед їжею потрібно помити руки. Але - я, маленький, чи що, вони ж у мене чисті!

Перебуваючи в машині як правило зобов'язані використовувати ремені безпеки. Але ...

І так далі.

«Знаю, але не роблю» в більшості випадків завершується: «блін, ну і дурнем я був!»

Друга форма - «думаю, що знаю».

Якщо на мене нападуть - я буду кричати. Так відповідає приблизно кожна третя жінка на семінарах з самооборони. А кричить в середньому одна з десяти, і то не завжди переконливо. Тому, що забула дихати - раз, пересохло в роті - два, і взагалі крик це соціально неприйнятна поведінка, що люди скажуть, соромно ж як!

Якщо нападник з ножем - треба тікати. Так відповідає кожен перший чоловік на семінарах. Втекти виходить приблизно у ... в жодного. Тому що нападник теж вміє бігати, а якщо ви займаєтеся «захистом від ножа» - то він навпаки, займається «нападом з ножем», ось так і ініціатива вже на його боці.

Тому поки ви зрозумієте, що він з ножем, а вам необхідно тікати - він вас вже заріже. Петля НОРД, вона ж цикл Бойда - підступна штука, погугліть.

Необхідно бити супротивника в очі, горло, пах! Так думають практично всі, хто хоч щось читав-бачив-чув про самооборону і крав-мага. І, як не дивно, думка абсолютно вірна. Тільки ось «знати, куди бити» і «вміти бити» - трішки різні речі.

«Думаю, що знаю» його наслідок це : «та що вони мене навчать», «що ці лікарі розуміють» і «я в інтернеті читав».

Але є і третя, найнебезпечніша форма невігластва.

«Ніколи про це не замислювався».

Найпопулярніша відповідь на запитання - «як легко вас убити?» - «я ніколи про це не замислювався».

Особиста безпека (а самооборона - це лише невеликий елемент загальної системи) - це керування ризиками. Щоб ризиками керувати, їх необхідно усвідомлювати.

Людину дуже легко вбити.

Завдання тренувань - максимально ускладнити це завдання для нападника.

Всіма можливими методами. Від побудови свого життя таким чином, щоб звести ймовірність подібної події до мінімуму - до максимально швидкого і ефективного відбирання життя нападника, якщо іншого виходу вже не залишається. ( Адже, нападник теж людина, його теж легко вбити).

Та про це слід замислитися заздалегідь. Тому що в ситуації «або я, або він» перемагає той, хто про це замислювався і до цього готувався. Завжди.

А найстрашніше невігластво - це коли на запитання «як легко вас убити?» Я чую у відповідь «так кому я потрібен?»

Ну - я ж не олігарх, не політик, не активіст, і не бандит, ну кому необхідно буде мене вбивати?

Начебто вбивство є виключно прерогатива суворих кілерів з снайперськими гвинтівками, і платять їм по сто тисяч мільйонів доларів за усунення Особливо Важливих Персон.

Поспішаю вас розчарувати. Лідерство по вбивствах у всьому світі і у нас в країні зокрема міцно утримує не "Агент 47», а тип з категорії «п'яний дебіл».

Переважна більшість вбивств - «побутові».

«Ну кому я потрібен?» - думали практично всі ті, хто поповнив статистику умисних вбивств (5557 в 2018 році в Україні, це десь 15 чоловік в день).

Навіть, якщо не звертати уваги на згубну установку «я похмуре гівно, яке навіть кілера не здатне зацікавити», на це питання є дуже проста відповідь.

Я ось, наприклад, необхідний самому собі, своїй дружині, необхідний людям, для яких я важливий.

А ви?