Виробництво боєприпасів в Україні: що лишилось від СРСР та що набули

Випробування артилерійських снарядів

В радянські часи в Україні знаходилась значна частина ВПК (близько 17%), але тим не менш в Україні не було замкнутого циклу створення боєприпасів.

Завдяки наявності природних копалин та доступності джерел целюлози в Україні розвивалась спеціальна хімія (вибухові речовини та порох), а також в Донецьку була збудована найтехнологічніша в СРСР лінія по виробництву боєприпасів з пресами для витискання корпусів снарядів.

Тим не менш спеціальні сталі, детонатори, гільзи та інші компоненти розроблялись та вироблялись в інших частинах СРСР. Особливо варто зауважити Шосткинські підприємства по розробці та виробництву пероксидних порохів.

Основа виробництва була закладена під час німецької окупації часів Другої світової війни. Німці використовували ліс, як сировину для виробництва целюлози, необхідної для виробництва пороху, в Німеччині існували обмеження на вирубування лісу, тому виробництво було перенесено в Україну з сучасним на той момент німецьким обладнанням.

Також на території України ще у 30-ті роки минулого століття було організовано Павлоградський випробувальний полігон, а заводи у Краматорську ще з царських часів вели розробку та випуск артилерійських систем.

Система управління українською військовою промисловістю, тим не менш, склалась збитковою. Україна кілька останніх десятиліть залишалась вотчиною партійної номенклатури і, маючи дуже м’який клімат, розглядалась, як бажане місце для партійних робітників від промисловості.

Майже усі пострадянські «червоні директори» це дуже погані господарники навіть за радянськими мірками. Всі вони потрапили до України по комсомольській чи партійній лінії і ніколи не демонстрували талантів управління, на відміну від їх опонентів – керівників військових підприємств в Росії.

З моменту розпаду СРСР Україна успадкувала в надлишку велику кількість озброєння та боєприпасів виготовлених за часів СРСР, до того ж, зі зникненням однієї зі світових імперій, у світі різко зменшилась потреба у зброї. Це привело до одночасної зупинки практично усіх українських підприємств оборонного комплексу, а слабкий менеджмент привів до різкої деградації цієї сфери економіки.

Багато років Україна паразитувала на радянських запасах, продажі зброї зі складів закордон складали суттєву частину бюджету країни. В той же час через падіння попиту на озброєння великі труднощі відчували і західні виробники озброєнь, до прикладу дохід європейського виробника Oerlikon просіли з 3 мільярдів до 600 мільйонів.

+Західні виробники розглядали Україну як потенційну країну для outer-source виробництва і зниження витрат на оплату праці.  На той момент культуру військового виробництва в Україні ще не було втрачено і був великий кадровий резерв спеціалістів з часів СРСР.

Але катастрофічний рівень державного менеджменту не був здатен розуміти ситуацію і реагувати на вимоги ринку, чиновники реалізували прості корупційні схеми продажів та утилізації наявних ресурсів. Наприклад, від компанії Oerlikon захотіли відкат за інвестування в українську оборонну промисловість і змусили компанію піти з України. Можливість перезавантаження української оборонної промисловості безповоротно було втрачено до кінця 90-х років.

До 2000-х років запаси окремих типів озброєння виготовленого в СРСР стали зменшуватись, продажі озброєння закордон неухильно падали і для забезпечення того ж рівня доходів, як і в минулі роки, стали використовувати державні дотації для підприємств оборонного сектору. Формальним приводом для дотацій було збереження стратегічних галузей промисловості.

В реальності ж виділені державою кошти розподілялись між верхівкою управління і «червоними директорами». Колишні за часів СРСР флагмани промисловості і передових технологій з найбільших платників податків перетворились на найбільш дотаційні підприємства («Антонов», «Миколаївський Суднобудівельний завод», «Південмаш»).

До цього часу усі кваліфіковані кадри уже емігрували в інші галузі господарства, а на оборонних підприємствах залишилась лише найінертніша частина робітників та інженерів. Так як поглинання значних бюджетних коштів мало мати якесь виправдання, то з того часу почалась епоха «Великих Обіцянок». Декларація намірів та гонка обіцянок стали одними з продуктів оборонного комплексу.

Також вагому частину грошових коштів в оборонку приносили всілякі програми утилізації озброєнь, фактично, оборонні підприємства стали спеціалізуватись на знищенні озброєнь, а не на створенні.  Невелика кількість підприємств до того часу змогли перелаштуватись, налагодити економічні зв’язки з Росією та випускати продукцію і сервіси в Росію.

Навіть на зовнішньому ринку Україна працювала, як реселлер Росії, пропонуючи клієнтам зразки російського озброєння  під своїми торговими марками. Деякий час пакистанські контракти дозволяли залишатись на плаву українській оборонній промисловості.

Але і українські танки для Пакистану мали долю російських комплектуючих, а партія кумулятивних пострілів поставлена до танків була запозичена зі складів, Донецький завод просто провів гарантійне обслуговування снарядів. Система, що склалась на той момент повністю відповідала рівню державного менеджменту і вела до повної деградації всього оборонного комплексу і розпродажу усіх активів, що залишились.

Для прискорення цього процесу у 2011 році було створено корпорацію УОП, яка значно спрощувала провертання будь яких корупційних схем і посилювала вертикаль прийняття рішень. З того моменту жодне оборонне підприємство вже не могло б уникнути руйнівної політики, яку проводили з центру.

На момент початку російської агресії оборонна промисловість України вже роками знаходилась в сумному стані і війна лише стала тим маркером, який продемонстрував суспільству істинний стан справ. На хвилі суспільних очікувань змін з’явились нові гравці за старими правилами. Для зменшення порогу входу в оборонну сферу спеціально було змінено законодавство. Нові гравці самі прийшли з корумпованих галузей і добре вписались в існуючу систему, додавши до гонки обіцянок також хорошу медійну підтримку.

Законодавство дозволяє обходити і високі за українськими мірками радянські стандарти і , тим паче, сучасні стандарти НАТО. За цих умов будь яке вироблене озброєння перетворюється в профанацію, суть якої суспільству неможливо розглянути через медійну підтримку, а ціна використання в реальності виявляються непомірно дорогою і в грошах і в людських життях.

Розуміючи, що ВПК неухильно йде на дно державний менеджмент намагається забрати останнє цінне на цьому судні. Новий закон про переформування УОП не націлений на створення озброєнь і відродження ВПК, не наділяє оборонні підприємства якимись правами, не дає якісь фінансові ініціативи, а в першу чергу націлений на створення чергової державної кормушки для обмеженої непідконтрольної групи зацікавлених осіб.

Жодний інвестор, ознайомившись з законом, не стане вкладати і цента в українську оборонку. Треба розуміти, що закон про реформування УОП і особи, які його приймають, продовжують термін перебування України у стані стагнації ще на кілька років. І, якщо буде прагнення дійсно змінити ситуацію на краще, то доведеться змінювати і цей закон і боротися з його наслідками.

Український ВПК та Артилерія

Був чи не було за часів СРСР на території України замкнутий цикл виробництва боєприпасів, після 30-ти років після розпаду СРСР, цей факт уже не має великого значення. За цей час профільні підприємства повністю втратили кваліфіковані кадри, обладнання, власників.

Деякі з підприємств зникли, або змінили рід діяльності. Навіть якби якість з них дивом зберегли можливість виробництва часів СРСР, в цьому також не було б великого сенсу, так як за 30 років розвиток артилерії зробив достатній прогрес. За цей час у світі з’явились нові порохи, нові сталі, нові форми боєприпасів.

Системи управління вогнем отримали колосальний розвиток за рахунок сучасних ІТ-технологій, з’явився великий клас нових розумних детонаторів. Артилерія вийшла на новий етап розвитку, грань між ракетним та артилерійським озброєнням стає все більш розмитою, а велика кількість повітряних дронів робить ствольну зенітну артилерію одним з найважливіших елементів сучасної війни.

Виникає два питання: Чи робить Україна якийсь виріб, який відповідає сучасному розвитку артилерії? Однозначно – ні.

І другий, чи є в України можливість зайняти нішу в сучасному артилерійському виробництві? Формально – так.

Але тільки формально, розвиток озброєнь це тема завжди пов’язана із взаємодією з державою і з державним менеджментом.  Сильна армія це один з факторів високої капіталізації своєї держави, як економічного підприємства. Чи цінився б долар по всьому світу так високо, якби не було найпотужнішого американського флоту? Питання – риторичне. Та і високий рівень державного менеджменту також є фактором високої капіталізації держави.

Високий рівень технологій повинен відповідати високому рівню державного менеджменту, тільки таке поєднання може забезпечити успіх в просуванні сучасних технологій, відродженню ВПК та переозброєнню ЗСУ за сучасними стандартами. І саме тому Україна не здатна ні зараз ні в найближчому майбутньому ні створювати ні просувати ніякі сучасні артилерійські системи.

А що стосується технічного потенціалу, то дійсно є значний потенціал, особливо в сфері застосування ІТ-технологій.

Наприклад, одна з розроблених українськими компаніями технологій - є технологія визначення точних аеродинамічних характеристик артилерійських боєприпасів і методи  швидкого розрахунку траєкторій.

Найпростіше пряме застосування технології означало б багаторазове здешевлення розробки нових снарядів за рахунок малої кількості необхідних для випробувань боєприпасів і збільшення точності стрільби.

Навіть таке просте застосування привело б до значної зміни логістики (меншою кількість боєприпасів вражаючих ціль) і методик виконання бойових завдань. Більш широке застосування даної технології уже можна застосовувати для створення розумних детонаторів, прицільному бомбометанню з дронів, систем управління вогнем, модернізації артилерійського і танкового озброєння.

Для розуміння області застосування технології достатньо поглянути на можливість НАТівської балістичної бібліотеки NABK і на той вплив на артилерію, який вона показала. Те що на заході привело до революції в сфері розвитку артилерії в Україні залишається непомітним.

Далі, в Україні «Дніпроспецсталь» на вимогу виплавляє марки сталей згідно специфікацій замовників. У тому числі підприємство гарантує виплавку сталі і для зброї і для снарядів.

Крім цієї сталі в Україні також виготовляються ТНТ на підприємствах «Зоря», продукція цього підприємства також постачається на експорт. Можливо це не найсучасніша вибухова речовина, але принаймні, це перевірена ВР, яка має міжнародний сертифікат якості і придатна для спорядження боєприпасів.

Декілька країн пропонує Україні купити станки для випресовування оболонки снарядів. Є пропозиції сучасного обладнання від словаків і більш старого (і дешевого) обладнання болгар. Варто зазначити, що на даному етапі державний менеджмент настільки збитковий, що держава навіть не здатна виконати здавалося б найпростішу функцію – купити обладнання, яке представлено на вільному світовому ринку.

Багаторазово виділялись кошти на закупівлю подібного обладнання і через ДП «Безпека» крались через підставні одноденні компанії, при повному потуранні Міністерства економіки, і як наслідок немає ні коштів ні обладнання ні винних. Приватний бізнес закуповувати дороге вузькоспеціалізоване обладнання в існуючих несприятливих умовах не буде. Та і немає, як такого приватного бізнесу в українському ВПК: усі компанії, що беруть участь у ДОЗ мають депутатський або якийсь інший «дах» від держави.

Якщо ж все таки закуплять обладнання і почнуть  робити корпуси снарядів з вітчизняної сталі і споряджати їх вітчизняною вибуховою речовиною, то виникне необхідність у випробувальному боєприпасному полігоні. На нього також багато разів виділялись кошти, останній транш було вкрадено минулого року через ДП «Безпека» знову ж таки при звичному потуранні збоку Мінекономіки та СБУ.

Полігон необхідний для визначення характеристик боєприпасів. Більше того, сучасний полігон це сам по собі засіб заробляння валюти. Для артилерійської стрільби  в Загір’ї (Словаччина) необхідно 2 місяці чекати дозволу з Брюсселя  і закрити повітряний коридор. Німецький концерн Rheinmetall виніс з Європи випробування у Південну Африку на полігон Denel, і хоча логістика сильно ускладнилась, стало менше бюрократичних перепон.

Крім Rheinmetall  багато європейських військових виробників шукають можливість проводити випробування боєприпасів на східноєвропейських полігонах, але, на жаль, Україна не може надати їм свій майданчик  для випробувань. Фактично, випробувальний полігон в Павлограді на модернізації якого традиційно вкрали гроші це просто поле, а не випробувальна військова лабораторія з сучасним обладнанням.

Потенційно Україна  має не тільки майданчик для проведення випробувань, але й такі компанії, які могли б надавати і сервіс по проведенню випробувань і обробку даних у відповідності з найсучаснішими стандартами.

Але такі опції на даний момент потрібні тільки іноземному замовнику, а всередині України давно склалась схема фальсифікації випробувань, характеристики українського озброєння підтверджуються на папері і не вимагають спеціального обладнання і відповідної кваліфікації. Наведу всього один факт, першочерговим тестом артилерійського озброєння є вимірювання внутрішньої балістики.

Для таких вимірювань існує спеціальна апаратура і методика, згідно якої знімається спеціальним чином підібраний мідний циліндр (або конус) – крешер. Так от, за останні 20 з лишком років не було використано жодного крешера, а апаратура калібрування крешерів давно вийшла з ладу.

Тим не менш, державні структури і військова прийомка щоразу рапортують  про успішні випробування. Такий системний підхід неминуче приводить до створення псевдозброї, не призначеної для реального бойового застосування і, за визначенням, такого, що поступається за характеристиками відповідним зразкам озброєння нашого ворога. Важко вести прицільний вогонь з міномету «УПИК82», якщо у війська він іде з таблицями стрільби від іншого міномету!

Як бачимо, в Україні є потенційна можливість зробити непростий замкнутий цикл виробництва боєприпасів (з виробництвом порохів у Шостці), навіть створити непросту замкнуту екосистему. Експериментальне виробництво пов’язане з випробувальним полігоном і методикою обробки даних дозволило б розробити широкий спектр боєприпасів за гроші кратно менші витрат інших країн, а успіхи в розробці компонентів систем управління вогнем дозволило б включити номенклатуру цих боєприпасів у власні бази даних для систем управління вогнем.

Такі розвинені екосистеми побудовані тільки в країнах з високим рівнем державного управління, а, виходячи з відповідного рівня вітчизняного державного менеджменту, можна сміливо стверджувати, що в Україні побудова і функціонування таких систем неможлива. Не дивлячись на потенціал.

Єдиний порятунок українського ВПК, якщо він взагалі можливий, це розвиток приватних оборонних підприємств і вихід їх на міжнародний ринок озброєнь.

Автор: Володимир Щетінін