Обіг зброї в Україні: зброя є, закону – немає

Обіг зброї в Україні

Про проблему зброї, потребу додатково контролю за її обігом, а також реалізацію права людини на самозахист в України експерти дискутують не перший рік. Останні події на сході додали іншого наголосу цій темі.

Нещодавно суспільні дебати актуалізував міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков. Він виступив проти «вільного» володіння вогнепальною зброєю. Він наголосив:

«Зараз у суспільстві триває дискусія навколо того, чи дозволити всім бажаючим володіти зброєю. Я противник цього! З тієї простої причини, що на тлі емоційної дестабілізації суспільства це буде, м’яко кажучи, ризиковано».

За його словами, «легалізація зброї» в Україні «не зрівняє всіх у правах», а навпаки «затвердить право сильного».

«Потім відбудуться одна-дві-три трагедії, які протверезять суспільство», – додав міністр.

Іншу думку висловили в адвокатському об’єднанні “Ореховський та Коломієць” – компанії, що є юридичним партнером Української Асоціації Власників Зброї (УАВЗ).

Пане Віталію, які основні проблеми вітчизняного зброярського законодавства?

Віталій Коломієць: Хотілося б просто відповісти: “зброярського законодавства в Україні не існує”. Але проблема настільки багатогранна, що варто розглядати її в декількох аспектах.

Найперше, говорячи про зброю, люди мислять про безпеку. Право на захист свого життя від протиправних посягань гарантоване ст. 27 Конституції, в цій же статті передбачено, що обов'язок держави захищати життя людини. Тобто з однієї сторони є цілком логічним, що люди вимагають права на засоби самозахисту, якими є, зокрема, пістолети. З іншого боку – держава повинна забезпечити такий правовий режим володіння зброєю, який би гарантував належний облік всієї зброї, мінімізував ризик потрапляння зброї до злочинців чи психічно хворих людей. Іншим аспектом володіння зброєю є використання її для потреб полювання, спорту, колекціонування тощо.

Держави з тоталітарним режимом вирішили б “проблему зброї” досить просто – введенням повної заборони на володіння зброєю. Можливо деякі українські можновладці теж уявляють собі такий спосіб вирішення ситуації з обігом зброї, але ні технічно, ні юридично в Україні цього зробити не можливо.

Технічно заборонити обіг зброї не дозволить існуюча кількість облікованої зброї: майже один мільйон одиниць мисливської зброї, з них близько 150 тисяч нарізної, декілька десятків тисяч (!) одиниць короткоствольної зброї, виданої як нагорода, а також декілька мільйонів (!) одиниць необлікованої зброї.

Відповідно, законодавчо ввести тотальну заборону та вилучити власність не вийде без змін до ключових статей Конституції України, зокрема 1, 8, 19, 22, 41, 92.

Отже, ситуацію з обігом зброї треба вирішувати цивілізованим шляхом з урахуванням інтересів всіх зацікавлених соціальних груп.

Ви говорите, що зброярського законодавства в Україні не існує, водночас розповідаєте, що в Україні декілька мільйонів не “облікованої”, тобто нелегальної зброї?

Розумієте, як юрист, я не можу назвати речі “нелегальними”, якщо немає закону, який би забороняв їх обіг. При чому, обіг речей чи інший елемент правового режиму власності на річ, повинен визначатися виключно законом. Цього вимагає як ст. 92 Конституції, так і ст. 178 Цивільного кодексу.

Тому відповідаючи на другу частину запитання про відсутність зброярського законодаства, я лише констатую факт, що закону який би обмежував обіг зброї чи вцілому встановлював правовий режим власності на зброю в Україні немає. До втрати чинності закону УРСР “Про власність”, обіг зброї регулювався Постановою ВРУ Про право власності на окремі види майна, яка була прийнята на підставі ст. 13 цього закону, пізніше були прийняті інші підзаконні акти МВС, зокрема Наказ № 622 від 21.08.1998. На теперішній час правовий статус постанови ВРУ “Про право власності на окремі види майна”, як підзаконного акту є повністю сумнівний, оскільки втратив чинність базовий закон.

Але ж якщо немає закону про заборону обігу зброї, то як же кримінальна відповідальність за незаконний обіг зброї?

Це дуже складне питання, бо з однієї сторони, я б відповів, що ст. 263 Кримінального кодексу не може бути застосована, оскільки немає закону, який би передбачав дозвіл на володіння зброєю. З іншої сторони, я розумію, що зброя є знаряддям тяжких злочинів і сам факт володіння необлікованою зброєю повинен бути об’єктом окремого правопорушення. Всі ці проблеми є ланками одного ланцюга, в основі якого лежить ігнорування народними депутатами потреби в ухваленні базового закону про правовий режим власності на зброю. Законопроект 1135-1 “Про цивільну зброю і боєприпаси”, вже півтора року лежить без розгляду у Верховній раді.

Пане Миколо, а Ви як оцінюєте проблему обігу зброї в Україні, зокрема її вплив на криміногенну ситуацію?

Микола Ореховський: Без сумніву, зброя є знаряддям багатьох тяжких злочинів, але знаряддя саме по собі не може вчинити жодного злочину. Завжди є людина, яка натискає на курок, виймає чеку з гранати чи замахується ножем. Тому проблема повинна вирішуватися в комплексному взаємозв’язку: “людина-зборя-людина”. З іншого боку зброю не можна розглядатися виключно, як знаряддя злочину. Це, так би мовити, її побічна функція в руках злочинців.

Українці є миролюбною нацією, сформованою у культурі землеробства, але у той же час географічне розташування родючих земель і наявність в достатку їжі часто спокушали ворогів до посягань. Відтак, разом із плугом та ралом, впродовж усієї історії українці користувалися зброєю. Утворювалися цілі суспільні стани людей, котрі носили зброю, такі як бояри, лицарі, шляхта та козаки. Тобто, культура володіння українцями зброєю має глибоку генезу.

Відразу пригадуються слова відомої думи Великого Гетьмана Івана Мазепи: “… Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права”.

Тому я б пропонував зосередитися на зброї, як на засобі самозахисту, оскільки ми в першу чергу повинні думати про законослухняних громадян і про їх права. Очевидно, що першим кроком до вирішення будь-яких суспільних відносин є їх належне законодавче врегулювання. Потреба прийняття закону про зброю існує давно, я при кожній нагоді за участю політиків державного рівня та високих керівників правоохороних органів наголошував на необхідності прийняття відповідного закону. Більше того Україна взяла міжнародні зобов’язання щодо належного законодавчого врегулювання обігу зброї згідно ст. 5 Протоколу проти незаконного виготовлення і обігу зброї, затвердженого Резолюцією ГА ООН №55/255 від 31.05.2001. Існуюче регулювання підзаконними актами.

Побутує думка, що відсутність закону про зброю … допомагає зловмисникам уникати покарання за незаконне зберігання чи використання зброї.

Якщо вести мову про ст. 263 Кримінального кодексу, то дійсно в ній закладена певна правова колізія. Оскільки відповідальність передбачена за носіння, зберігання, придбання чи збут вогнепальної зброї без передбаченого законом дозволу. Дійсно саме закону, яким передбачався б дозвіл немає. Проте це аж ніяк не значить, що злочинці, які, наприклад, торгують зброєю із зони АТО не повинні бути покарані.

Так, абсолютна більшість стрілецької зброї є військовою зброєю, а отже військовим майном. Облік цього майна суворо регламентований, а особливо зброя. Кожна одиниця має номер і відповідального за неї військовослужбовця. Тому, якщо військова зброя продається, то це є складом конкретного військового злочину, в яких інші особи можуть підлягати відповідальності як співучасники. Крім цього, подальший збут майна, отриманого злочинним шляхом, карається згідно ст. 198 Кримінального кодексу України.

Тому забезпечення правопорядку в сфері обігу зброї – це також пряме питання компетентності та професіоналізму правоохоронців.

Матеріал підготувала: Олена Бережна