Хто такі правоохоронці, або Що саме захищає Кримінальний кодекс

Хто такі правоохоронці

Надаючи правову допомогу переважно в кримінальних провадженнях, зіштовхнулися з такою проблемою, яка в подальшому виявилася системною, навіть, можна сказати, світоглядною.

Дуже багато слідчих і прокурорів, насправді, не розуміють значення і місію своєї професії - правоохоронця. І мова тут зовсім не про те, що правоохоронна система пронизана корупцією, хоча і це теж константа.

Як головний герой Антуана де Сент-Екзюпері в книзі “Маленький Принц” запитував про зміст малюнка, щоб зрозуміти особистість свого візаві, так і в розмові з черговим слідчим чи прокурором запитуємо його:

“Яку статтю чи норму закону порушує особа, таємно викрадає чуже майно?”

Якщо отримуємо впевнену і горду відповідь: “статтю 185 Кримінального кодексу України” - перед нами класичний представник юридичної школи посттоталітарного режиму.

Якщо особа на це ж запитання відповідає, що таємне викрадення чужого майна порушує право на мирне володіння майном або статтю 41 Конституції - перед нам людина, яка розуміє дійсне значення поняття “право-охоронець”.

Часто слідчі і прокурори заперечують необхідність посилатися на норму закону, яка була порушена злочинним діянням, вказуючи, що кримінальне право і процес є окремими і самодостатніми правовими інститутами, бо саме так їх вчили в академіях та університетах.

Ніби правоохоронець захищає якийсь абстрактний правопорядок від злочинних посягань, шляхом притягнення до кримінальної відповідальності винних. Тому, на їхню думку, головне знати Кримінальне право і Кримінальний процес, а різні там конституції - нехай знають науковці і депутати.

Насправді ж правопорядок або суспільний лад - це єдність норм, верховенство права контроль і невідворотність покарання. І ґрунтується такий правопорядок на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Але чи зобов’язаний кожен громадянин дотримуватися будь-якого законодавства? Відповідно до ст. 68 Конституції кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, те законодавство, яке є обов'язковим для кожного - це Конституція та закони України. Різні накази і розпорядження обов’язкові для нас тільки тоді, якщо вони ухвалені лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Перелік суспільних відносин, які регулюються виключно законами, закріплено в ст. 92 Конституції України, зокрема, це права і свободи людини, гарантії цих прав; основні обов’язки; діяння, які є злочином та відповідальність за них.

Але закон не може бути повноцінним, якщо не передбачено відповідальності за його порушення. Діяння, які порушують право (правопорушення) є різними як за способом вчинення, так і за наслідками. Та, власне, і право, на яке може здійснюватися посягання, є різним: від того, яке закріплює і гарантує природні права людини, до того, яке визначає межі допустимої поведінки в театрі чи торговому центрі. Якщо невідворотність покарання (відповідальність) є гарантією для законів, в яких закріплені права, то повинен бути закон про таку відповідальність - такий собі правоохоронний закон.

Очевидно, що для найбільш небезпечних правопорушень таким законом є Кримінальний кодекс. Відповідно до ст. 11 Кримінального кодексу встановлено, що не будь-яке порушення права (законодавчої норми) визнається за злочин, а лише те, яке становить суспільну небезпеку та завдало істотної шкоди, і описане в особливій частині Кримінального кодексу.

Отже, перше, і найголовніше, в питанні віднесення діяння до правопорушення є встановлення “права” (норми закону), яке порушене таким діянням. Адже, не кожне правопорушення є кримінальним, тобто таким, що становить суспільну небезпеку і завдало істотної шкоди фізичній, юридичній особі чи державі.

Що це значить для того, хто себе відносить до “правоохоронця”?

Перше - це детально знати закон, в якому закріплене право, яке підлягає захисту від злочинного посягання, тобто посягання, яке описане в статтях особливої частини Кримінального кодексу.

Практично, це означає, що слідчий чи прокурор в підозрі чи обвинувальному акті, описавши діяння (встановивши фактичні обставини справи), повинен встановити норму закону (права), яка порушена таким діянням. І це мусять бути норми Конституції або законів.

Очевидно, що без детального знання Конституції і базових законів дана поліцейськими чи прокурорами присяга на неухильне дотримання Конституції та законів є зневаженою, бо не можна дотримуватися того, чого не знаєш. Але, коли ж вчити ту Конституцію, якщо після присяги відразу різні наряди, кримінальні провадження, слідчі дії, контролі, доручення, звіти і все в цейтноті.

Набиті гулі і практика показують, що Конституцію треба вчити до (або одночасно) з вивченням особливої частини Кримінального кодексу. В цей же період треба вчити закони, порушення яких є об’єктами злочинів, описаних в особливій частині Кримінального кодексу.

Такий підхід дозволить вивчитися справжнім правоохоронцем, з повним розумінням того, що ж, власне, ти охороняєш. Також вивчення в кримінальному праві Конституції, законів і норм законів, які підлягають кримінально-правовій охороні дозволить на науковому рівні якісно синхронізувати, власне, закони з Кримінальним кодексом, забезпечивши тим самим принцип єдності норм.

Якщо з правохоронцями ніби зрозуміло, варто більш предметно розібратися з “правоохоронним законом” - Кримінальним кодексом.

Чому саме ним так лякають і так детально зазубрюють слідчі диспозиції його статей? Чи так важливо знати статті в розділі злочинів проти власності, не знаючи норм Конституції і законів, які визначають та гарантують таке право власності? Адже, в більшій мірі кожен зі злочинів проти власності відрізняється способом порушення права власності та розміром заподіяної шкоди.

На прикладі гучної справи Дениса Дубровського (“могилянця”, історика, зброяра-реконструктора), якого було обвинувачено за ст. 263 Кримінального кодексу, хотіли б показати всю важливість зв’язку закону, який встановлює право і норм Кримінального кодексу, які таке право захищають.

В розумінні ст. 263 КК суспільно небезпечним є діяння, яке полягає у зберіганні зброї без передбаченого законом дозволу. Тобто таке діяння порушує закон, який визначає дозвільний характер обігу зброї, відтак встановлює заборону на зберігання зброї без дозволу.

Так сталося, що з 2007 року такого закону, який визначає дозвільний характер обігу зброї, в Україні немає. Проте це не завадило Чернігівським прокурорам, як правоохороням, охороняти право, якого немає.

У цьому випадку, вони вирішили охороняти, власне, Кримінальний кодекс, який, як ми пам’ятаємо, сам є правоохоронним законом. Тобто, законодавчим інструментом захисту прав у руках правоохоронців.

На думку прокурора, обвинувачений Денис Дубровський порушив саме Кримінальний кодекс, і саме Кримінальним кодексом встановлено дозвільний характер обігу зброї. Така логіка прокуратури є абсолютно-хибною, адже Кримінальний кодекс не може регулювати суспільні відносини в сфері обігу вогнепальної зброї, так само він не може регулювати суспільні відносини щодо права на життя (у злочинах проти життя і здоров’я), чи недоторканість власності, чи суспільні відносини, пов’язані з обігом наркотичних засобів тощо.

Більш очевидна хибність суджень прокурора стає зрозумілою на прикладі: проїзд на червоне світло світлофора заборонене правилами дорожнього руху, які складені згідно ЗУ “Про дорожній рух”, а не Кодексом України про адміністративні правопорушення чи ст. 286 КК України.

Кримінальний кодекс є лише законом про кримінальну відповідальність (ст. 3 КК), ним встановлюється, які правопорушення є злочином і яке покарання за це передбачено (ст. 1 КК).

Натомість обіг наркотичних засобів встановлюється ЗУ “Про наркотичні засоби, психотропні речовини та прекурсори” та ЗУ “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”. Так, гарантії права на недоторканість життя встановлено ст. 27 Конституції, ст.ст. 270, 281 Цивільного кодексу.

Недоторканість власності гарантоване ст. 41 Конституції та в цілому третьою книгою Цивільного кодексу.

Навіть ідентична за формулюванням до ст. 263 КК, але щодо обігу радіаційних речовин ст. 265 КК передбачає кримінальну відповідальність за зберігання чи перевезення таких речовин без передбаченого Законом «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» чи Законом «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» дозволу. І так по кожній статті особливої частини Кримінального кодексу.

Уявімо, щоб санкція за порушення ст. 41 Конституції (гарантії права власності) містилася б тут же в тексті Конституції, як у випадку договірного права чи кодексу Юстиніана або Литовських статутів. Оскільки способів порушення права власності багато (крадіжка, розбій, шахрайство, грабіж, умисне знищення майна тощо), то лише одна стаття Конституції була б обсягом з нинішній текст основного закону.

Саме тому юридична наука пішла шляхом розділення і спеціалізації. Але біда в тому, що розділилися настільки, що часто забулися про нерозривний зв'язок і взаємозалежність між конституційним і кримінальним правом. Перше без другого - слабке, а друге без першого - неможливе.

Розуміємо, що просто констатувати такий стан речей в правоохоронній системі замало, тому ми направили майже 50 листів деканам кафедр кримінального права провідних українських ВУЗів.

Не претендуючи на жодну науковість власного підходу, просто розраховуємо, що правильна світоглядна настанова про єдність конституційного і кримінального права до майбутніх слідчих, адвокатів, прокурорів дозволить за рік-два збільшити кількість правоохоронців з чітким розумінням суті цієї професії.

До того ж, майбутня присяга правоохоронця буде для нинішніх випускників усвідомленим і відповідальним актом, а не формальним документом для отримання “погонів”.