Творчість Федора Васильовича Токарєва досліджую з дитинства, тим паче, що він здавав офіцерський екзамен у Рівному, у приміщенні школи, де я вчився :). Вважаю його найбільш талановитим радянським зброярем. Якби Токарєв народився у вільній країні, як США, ще невідомо, хто був би першим, він чи Браунінг. З усіма статтями і книгами Руслана Миколайовича Чумака я, звичайно ж, ознайомлений (крайня його книга в мене з авторським автографом), у тому числі і зі згаданою Вами в журналі «Калашников», №6 за 2001 рік. Стаття цікава, але в ній багато неточного. Хоча б те, що маса СВТ-40 із магазином без патронів скрізь вказується в 3850 грамів, в той час, як навіть найлегший модифікація випуску 1941 року важить 4100. Також є помилки в розрахунку кінематики затворної групи. Але це тема для окремої статті.
Гвинтівка СВТ за багатьма показниками випередила свій час, рішення, застосовані в ній лише зараз починають використовуватися на Заході. Для прикладу, газовий пістон замість поршня, майже без змін запозичений у сучасних LWRC M6 та Armalite AR-18. Канавки Ревеллі були використані в HK G3, HK MP5, STG-57, CETME. Єдиною причиною саме НЕНАДІЙНОСТІ СВТ-40 є її магазин. Протилежне пишуть або некомпетентні люди без інженерної освіти, які, до того ж, навіть не володіли СВТ, або кон’юнктурщики з метою виправдання поразки на перших етапах Другої світової. З вини магазину затримки СВТ становили порядка 9 %, а з вини усієї іншої автоматики – лише 0,2%. Причин же недостатньої КУЧНОСТІ у СВТ, дійсно, декілька, вони подібні до проблем інших гвинтівок з агрегатною компоновкою і дерев’яною ложею. У всіх моїх чотирьох власних СВТ та більше десятка – у знайомих всі проблеми утикання патрону і пропуску були мною виправлені купівлею імпортного нового, переробкою чи підгонкою існуючого магазину. Зараз працюю над патентом на магазин практично будь-якої ємності під рантовий патрон – на основі досвіду з доводкою СВТ. Із приємних бонусів – із СВТ-40 можна стріляти патронами 7,62х51 з латунною гільзою, навіть без перестройки регулятора (завдяки перекосу затвору і канавкам Ревеллі). Причому подаються такі патрони зі штатного магазину надійніше, ніж 7,62х54R.
СВД аж ніяк не найкраща марксманська чи снайперська гвинтівка. Вона дуже ненадійна при забрудненні, особливо з відкритим запобіжником – на рівні АК. Дебільна конструкція газового регулятора, здерта з FN FAL і спрощена до примітивізму. Відсутність пружини ударника спричиняє до самовільного пострілу при частому досиланні одного і того ж патрону з м’яким капсулем (траплялося в моїх солдатів, на моїх очах). Дуже імовірний постріл при падінні гвинтівки з висоти на дульний зріз ствола, чого ніколи не трапиться з СВТ. УСМ СВД має непогані параметри спуску, але по плавності і надійності гірше, ніж УСМ СВТ. Кучність СВД спортивним патроном краща, ніж у снайперської Мосінки валовим, але все одно, значно гірша, ніж у STG-57 чи AR-10. Найкращою ж «марксманською» гвинтівкою за всіма параметрами є зброя по схемі Стоунера, конкретно – AR-10.
От гниди! Разом із «іншими присутніми» цей «в.о. начальника» є типовим продуктом рабського комуно-совітського менталітету, такі чмошники здавали Словянськ, прикликали Путіна в Криму і на Донбасі. Щиро бажаю їм пройти «перевиховання світогляду» на передньому краї. Шановному Дмитру Кащеєву, звичайно ж, перемоги над чиновницькими падонками.
Якщо Ви уважно прочитаєте мій коментар, то помітите, що я писав лише про БОЙОВІ і АРМІЙСЬКІ ножі, а не про мисливські, туристичні чи кухонні. Для армійського і бойового ножа оптимальна твердість 52-58 HRC, він, в першу чергу, не повинен ламатись, а «рекордні» показники в 65-67 слід залишити естетам і любителям дряпати скло. Щодо поверхневого переліку сталей, так для БОЙОВИХ і АРМІЙСЬКИХ ножів інші і не потрібні, якщо вміти правильно термообробляти перелічені мною вище. Для кинджалів узагалі можна обмежитися 425М чи 420НС, як на підводних ножах. Так, ШХ15 сильно іржавіє у вологому повітрі, але її висока здатність утримувати заточку компенсує низьку корозійну стійкість. Вона відносно дешева. Крім того, я зазначав, ШХ15 слід використовувати не для бойових, а для армійських ножів, основне призначення яких - побутові операції. Якщо ніж багато працює, він просто не встигає заіржавіти. Дамаски для армійських ножів непридатні тому, що: 1. Дорогі і нетехнологічні. 2. Мають гірші властивості, ніж сучасні значно дешевші леговані та інструментальні сталі. 3. Якість «плаває» від майстра до майстра, немає повторюваності результатів, високий відсоток браку і небезпека непровару. Що до корозійної стійкості дамаску, то можете провести простий тест. Занурте свій ніж на 2-3 дні у морську воду чи всього лиш прогуляйтеся з ним тиждень по морському узбережжю, попередньо знежиривши клинок. Результатом будете здивовані :). Єдина перевага дамасків – це їхній зовнішній вигляд, красивий візерунок, можливість похизуватися перед друзями на полюванні. Дамаск – це завжди компроміс, середнє арифметичне властивостей тих сталей, що входять до його складу. Тому, навіть «нержавіючі» дамаски кородують сильніше, ніж сталі 420-440, а ріжуть гірше, ніж Х12МФ. Під нестабільністю порошкових сталей я мав на увазі приховані дефекти спікання, які трапляються навіть у серйозних виробників і призводять до тріщин та поломки клинка навіть від малоциклових навантажень. Щодо наших майстрів, то після відвідувань «довоєнної» Сталевої Грані висновок я зробив невтішний. По бойових ножах і кинджалах – моїй спеціалізації – вибирати нема з чого. Із найкращими «кинджальними» сталями - 420НС та 440С працювати не вміє ніхто, до Пола Босса ще тягнутись і тягнутись. По слюсарці значно поступаються навіть Бокеру з Тайваню, Колд Стілу і Герберу. В багатьох клинок «веде» при гартуванні, симетрія спусків кульгає. Твердість плаває в диких межах! Верстатами з ЧПУ в повній мірі не володіють. Не бачив жодного українського ножа, зробленого по технології «плаваючого» хвостовика. Не зустрічав пристойного «інтеграла». З Вальтером Брендом чи Юргеном Шанцем, самі розумієте, нічого й порівнювати, хоча ціни наші заламували співставні. Скажу більше, сумніваюсь, що у нас зроблять хоча би аналог FM 78, який би витримував такі ж навантаження при подібних масі і габаритах та за адекватну ціну. Якщо знаєте наших майстрів, які можуть зробити із 420НС «інтегральні» кинджали на рівні Натана Карозерса, підкажіть, буду вдячний.
Ця машина була би дуже помічною у важких трудових буднях бурштинокопачів Полісся, замість традиційних мотопомп. Заодно можна напади конкурентів і Нацгвардії прицільно і нетравматично відбивати :).
6,5 Creedmoor не думаю, що приймуть, принаймні, разом з 6,5 Grendel, немає сенсу. Він має потужність лише трохи більшу на граничних дальностях, зате важчий і довший, маса однакового боєзапасу зросте відсотків на 20-30. .338 Norma Magnum – згоден з Вами, майже ідеальний снайперський боєприпас.
У 7,62х39 і .280 British спільний предок – 7,92х33. І Англія, і СРСР при розробці свого проміжного патрону брали за основу «німця». Грендель значно краще - менший і легший від 7,62х51 і від 7х43, а залишкова енергія після 1000м у нього більша від обох цих патронів. Це найпрогресивніший на даний момент патрон, який може замінити 5,56-5,45 і всі армійські тридцяті калібри. Хоча на свій час 7х43 був поза конкуренцією.
Стаття цікава, але однобока, є багато передьоргувань історичних фактів. В оригіналі американської статті «The Great Rifle Controversy» СВТ-40 називають «гвинтівкою Сева-Токарєва». Це абсолютно неправильно. Федір Токарєв створив її перші зразки значно раніше (на початку 1930-х років), ніж Дідьєн Сев прототипи своєї FN-49, яка потім виросла в FN FAL. Значно імовірніше, що саме Сев скопіював уже перевірені війною рішення з СВТ і використав для своєї гвинтівки. FN-49 по конструкції схожа на сурогат із СВТ та СКС. Якщо Токарєв в когось і запозичував принцип перекосу затвору, то у французів, а не бельгійців. УСМ з «мертвою точкою» в СВТ є повністю оригінальний і, як на мене, найбільш досконалий навіть на сьогоднішній день. СВТ в роки війни з виробництва ніхто не знімав, її випускали аж до її кінця, навіть в 1945 році. Хоч і у менших кількостях, ніж у 1940-1941 роках. У зв’язку із собівартістю виробництва СВТ-40 у 8 разів більшою, ніж гвинтівки Мосіна, акцент виробництва зробили саме на останній. СВТ-40 є найкращою самозарядкою Другої світової війни, по надійності вона поступається лише сучасній системі Стоунера AR-10. Той факт, що лише США змогла повністю озброїти свою піхоту само зарядками, пов’язаний лише з потужною економікою і не зруйнованою війною промисловістю Америки. Всі проблеми з надійністю у СВТ полягають виключно у недотриманні допусків магазину, невідпрацьованій технології його штамповки. Для рантового патрона це не до кінця вирішена проблема навіть для сучасного рівня виробництва.
Згоден, рюкзак для тривалого носіння зручніше. Свою «Рись» я носив в турпоходах якраз у чохлі з лямками, як у рюкзаку, шили на замовлення. Це була найкомпактніша помпа у нас на ринку на початку 2000-х. Ії з ОФ-93 не можна порівнювати навіть в принципі. ОФ-93 – конверсійний бастард із мінімальною собівартістю, а «Рись» - високоякісна зброя, класом значно вища, ніж «Реми» і «Моси». Зі «спеців» на відео посміявся, дякую, при правильному утриманні стрільба з обрізу ИЖ-12 навіть патроном Rottweil Brenneke Magnum 39g є безпечною і контрольованою. Стосовно пороху, не скажу, щоб тоді він був слабкий. У кінці 19 ст. в США бездимні порохи виробництва ДюПон були по енергетиці не гірші радянського Сокола 1980-х років. Якщо сучасного Nobel Sport треба для 70-мм гільзи 1,6 г, то старого американського 2,2 г, слабкість вельми умовна. В рушниці Берджесса стволи випробувані при 1100атм по клеймах. Щодо перезарядки «Рисі», то так, у порівнянні з традиційними помпами вона довша. Проте верхню кришку можна зняти, можна тримати відкритою, тоді швидкість зарядки однакова. А найголовніше – для переважної більшості конфліктів восьми патронів вистачить із двократним запасом. Думаю, коли Ви застосували зброю в реальній ситуації, то навряд чи зробили більше 2-3 пострілів.
Деякі твердження у статті є некоректними. Не існує ніяких «тактичних ножів». Так само, як немає ножів «стратегічних» чи «оперативних». Це стосується і інших речей, до яких ліплять невластивий їм прикметник «тактичний». Цей абсолютно неправильний моднявий термін з’явився в нас у другій половині 1990-х, очевидно, завдяки горе-перекладачам, що користувалися ПРОМТом. Слово «tactical» у значенні прикметника для ножа, перекладається на українську мову як «бойовий», той, що використовується в бою, бойових умовах. Тому, tactical knife = бойовий ніж. Синонімами до «tactical» є «combat», «fighting», «battle». Ті ж ножі, які Ви описуєте, можна поділити на дві групи: бойові та армійські. Перша група – ножі бойові, основне призначення яких – смертельне ураження людини, інші функції у них зменшені або відсутні. Найбільш правильним і ефективним варіантом бойового ножа є кинджал. Типові бойові ножі – траншейні ножі Mark I і Mark 3, F-S, A-F, Ek Commando Dagger, Gerber Mark II, V-42, Gerlach wz. 98, усі штик-ножі. Друга група – армійські ножі, які зовсім необов’язково повинні бути бойовими, хоча, здебільшого, придатні також і для ураження противника. Але основна їх функція – виконання побутових операцій солдатом. Типові ножі цієї групи – Zeitler 77, Glock FM 78 i 81, швейцарські багатофункціональні ножі, Bundeswehr Taschenmesser, Bundeswehr Kampfmesser, НР-40 та інші. Армійський ніж – «army», «military». Часто нескладаний армійський ніж називають польовим, «field», що, в принципі, правильно. Очевидно, що бойові ножі можуть бути армійськими, а можуть і ні. Наприклад, ножі Victorinox та Wenger є 100% армійськими, але аж ніяк не бойовими.
Що ж до «тіста» з якого ліплять бойові і армійські ножі, то матеріали, які використовуються при їх виготовленні, нічим не відрізняється від тих, що йдуть на виготовлення інших якісних ножів і медінструментів. Найкраще для бойового ножа і кинджала підходять нержавіючі сталі 420-ї та 440-ї груп і їх варіації, перевірені і з прогнозованими властивостями, всі нарікання на них від ножових естетів є лише наслідком неправильної термообробки та нерозуміння специфіки використання таких ножів. Якщо ж армійський ніж є більше господарським інструментом, то вибір матеріалів ширший. Від недорогих вуглецевих сталей типу 1095-1070 (радянські аналоги У8-У10), до легованих 52100 і D2 (радянські ШХ15 і Х12МФ). Малопридатними для армійського використання є порошкові сталі, через нестабільність результатів, високу ціну і складний догляд. Абсолютно непрактичними для армійських ножів є модні зараз дамаски і булати, через вкрай низьку корозійну стійкість і гірші властивості у порівнянні з легованими сталями. Оскільки армійський ніж як зброя у сучасних війнах не застосовується, основним його призначенням є господарсько-побутові операції, він повинен бути масовим, з усталеними характеристиками і дешевим у виробництві. Прикладом поєднання цих параметрів є найпопулярніший армійський і бойовий ніж Glock FM 78, що має високі властивості при низькій ціні.
Ніхто й не каже, що тридцятий калібр поганий. Навпаки, дуже хороший. Мій улюблений калібр :). Але для армії, для піхотинця – гірший, ніж 5,45. У свій час, в кінці 19 століття, Швейцарія здійснила переворот, першою зменшивши калібр. Це саме вона у 1889 році розробила і прийняла на озброєння найкращий навіть на сьогоднішній день патрон тридцятого калібру (7,5х55), який використовується і зараз. Потім цей досвід перейняли всі провідні держави і він став стандартний. Друге зменшення відбулося у 1950-х із переходом на 223 калібр. В обох випадках зміни були зумовлені виключно збільшенням кількості боєприпасів, які може переносити солдат і збільшенням щільності вогню. В обох випадках це було абсолютно правильно. Уже під час В’єтнамської війни на ураження одного противника треба було витратити 60-70 кг патронів. Зараз цей показник значно вищий. Зрозуміло, що ні Швейцарія, ні США нікому нічого не нав’язувала, навпаки, інші країни наввипередки намагалися якомога швидше перейняти стандарти «хазяїв життя», тобто найбільш передове озброєння і тактику. Що 5,45, що 7,62 – всі ці калібри є надлишкові для ураження людини на дальності дійсного вогню, тобто до 300-400 метрів. Навіть перспективний 4,7 мм буде більш ніж достатній. Із індивідуальної стрілецької зброї сучасний бойовий літак чи вертольот не збити, це майже неймовірно і справа тут зовсім не у пробивній здатності. Навіть одиночна ЗУ-23 з цим навряд чи справиться. Двигун автомобіля далеко не завжди 12,7 зупинить, що там казати про .30 чи .223. А щоб уразити водія, однаково вистачить і 5,45, і 7,62. Американська армія, якщо і перейде, то на 6,5 або 6,8. Але в них ще довго буде і 7,62 (для кулеметів), і 5,56 (для автоматів). А все тому, що роль індивідуальної стрілецької зброї у сучасній війні настільки мала, що існуючих зразків вистачає з головою і перейматися її покращенням вони будуть далеко не в першу чергу. Тим паче, маючи на озброєнні найкращий автомат – М4 і дуже непоганий патрон під нього (5,56х45). До слова, не розумію чому Вашу репліку так замінусували, свій плюс Вам я поставив :).
Думаю, озброєні громадяни просто занадто законослухняні і раціональні. А, отже, тверезо прораховують свої шанси на виправдальний вирок у разі збройної відсічі. Але це до пори, до часу, терпінню також є межа.
Винтовка EM-2: Невезучий британский буллпап
Творчість Федора Васильовича Токарєва досліджую з дитинства, тим паче, що він здавав офіцерський екзамен у Рівному, у приміщенні школи, де я вчився :). Вважаю його найбільш талановитим радянським зброярем. Якби Токарєв народився у вільній країні, як США, ще невідомо, хто був би першим, він чи Браунінг.
З усіма статтями і книгами Руслана Миколайовича Чумака я, звичайно ж, ознайомлений (крайня його книга в мене з авторським автографом), у тому числі і зі згаданою Вами в журналі «Калашников», №6 за 2001 рік. Стаття цікава, але в ній багато неточного. Хоча б те, що маса СВТ-40 із магазином без патронів скрізь вказується в 3850 грамів, в той час, як навіть найлегший модифікація випуску 1941 року важить 4100. Також є помилки в розрахунку кінематики затворної групи. Але це тема для окремої статті.
Гвинтівка СВТ за багатьма показниками випередила свій час, рішення, застосовані в ній лише зараз починають використовуватися на Заході. Для прикладу, газовий пістон замість поршня, майже без змін запозичений у сучасних LWRC M6 та Armalite AR-18. Канавки Ревеллі були використані в HK G3, HK MP5, STG-57, CETME.
Єдиною причиною саме НЕНАДІЙНОСТІ СВТ-40 є її магазин. Протилежне пишуть або некомпетентні люди без інженерної освіти, які, до того ж, навіть не володіли СВТ, або кон’юнктурщики з метою виправдання поразки на перших етапах Другої світової. З вини магазину затримки СВТ становили порядка 9 %, а з вини усієї іншої автоматики – лише 0,2%.
Причин же недостатньої КУЧНОСТІ у СВТ, дійсно, декілька, вони подібні до проблем інших гвинтівок з агрегатною компоновкою і дерев’яною ложею. У всіх моїх чотирьох власних СВТ та більше десятка – у знайомих всі проблеми утикання патрону і пропуску були мною виправлені купівлею імпортного нового, переробкою чи підгонкою існуючого магазину. Зараз працюю над патентом на магазин практично будь-якої ємності під рантовий патрон – на основі досвіду з доводкою СВТ.
Із приємних бонусів – із СВТ-40 можна стріляти патронами 7,62х51 з латунною гільзою, навіть без перестройки регулятора (завдяки перекосу затвору і канавкам Ревеллі). Причому подаються такі патрони зі штатного магазину надійніше, ніж 7,62х54R.
СВД аж ніяк не найкраща марксманська чи снайперська гвинтівка. Вона дуже ненадійна при забрудненні, особливо з відкритим запобіжником – на рівні АК. Дебільна конструкція газового регулятора, здерта з FN FAL і спрощена до примітивізму. Відсутність пружини ударника спричиняє до самовільного пострілу при частому досиланні одного і того ж патрону з м’яким капсулем (траплялося в моїх солдатів, на моїх очах). Дуже імовірний постріл при падінні гвинтівки з висоти на дульний зріз ствола, чого ніколи не трапиться з СВТ. УСМ СВД має непогані параметри спуску, але по плавності і надійності гірше, ніж УСМ СВТ.
Кучність СВД спортивним патроном краща, ніж у снайперської Мосінки валовим, але все одно, значно гірша, ніж у STG-57 чи AR-10.
Найкращою ж «марксманською» гвинтівкою за всіма параметрами є зброя по схемі Стоунера, конкретно – AR-10.
Міністр юстиції побачив в легалізації зброї слабкість держави
Фейс цього слизняка красномовніший за його слова.
"Зброя заборонена!" - в.о. начальника Мирноградського відділення поліції, Алешкевич Роман Петрович
От гниди! Разом із «іншими присутніми» цей «в.о. начальника» є типовим продуктом рабського комуно-совітського менталітету, такі чмошники здавали Словянськ, прикликали Путіна в Криму і на Донбасі. Щиро бажаю їм пройти «перевиховання світогляду» на передньому краї. Шановному Дмитру Кащеєву, звичайно ж, перемоги над чиновницькими падонками.
"Тактичні ножі ліпляться з іншого тіста"
Якщо Ви уважно прочитаєте мій коментар, то помітите, що я писав лише про БОЙОВІ і АРМІЙСЬКІ ножі, а не про мисливські, туристичні чи кухонні.
Для армійського і бойового ножа оптимальна твердість 52-58 HRC, він, в першу чергу, не повинен ламатись, а «рекордні» показники в 65-67 слід залишити естетам і любителям дряпати скло. Щодо поверхневого переліку сталей, так для БОЙОВИХ і АРМІЙСЬКИХ ножів інші і не потрібні, якщо вміти правильно термообробляти перелічені мною вище. Для кинджалів узагалі можна обмежитися 425М чи 420НС, як на підводних ножах.
Так, ШХ15 сильно іржавіє у вологому повітрі, але її висока здатність утримувати заточку компенсує низьку корозійну стійкість. Вона відносно дешева. Крім того, я зазначав, ШХ15 слід використовувати не для бойових, а для армійських ножів, основне призначення яких - побутові операції. Якщо ніж багато працює, він просто не встигає заіржавіти.
Дамаски для армійських ножів непридатні тому, що:
1. Дорогі і нетехнологічні.
2. Мають гірші властивості, ніж сучасні значно дешевші леговані та інструментальні сталі.
3. Якість «плаває» від майстра до майстра, немає повторюваності результатів, високий відсоток браку і небезпека непровару.
Що до корозійної стійкості дамаску, то можете провести простий тест. Занурте свій ніж на 2-3 дні у морську воду чи всього лиш прогуляйтеся з ним тиждень по морському узбережжю, попередньо знежиривши клинок. Результатом будете здивовані :).
Єдина перевага дамасків – це їхній зовнішній вигляд, красивий візерунок, можливість похизуватися перед друзями на полюванні.
Дамаск – це завжди компроміс, середнє арифметичне властивостей тих сталей, що входять до його складу. Тому, навіть «нержавіючі» дамаски кородують сильніше, ніж сталі 420-440, а ріжуть гірше, ніж Х12МФ.
Під нестабільністю порошкових сталей я мав на увазі приховані дефекти спікання, які трапляються навіть у серйозних виробників і призводять до тріщин та поломки клинка навіть від малоциклових навантажень.
Щодо наших майстрів, то після відвідувань «довоєнної» Сталевої Грані висновок я зробив невтішний. По бойових ножах і кинджалах – моїй спеціалізації – вибирати нема з чого. Із найкращими «кинджальними» сталями - 420НС та 440С працювати не вміє ніхто, до Пола Босса ще тягнутись і тягнутись. По слюсарці значно поступаються навіть Бокеру з Тайваню, Колд Стілу і Герберу. В багатьох клинок «веде» при гартуванні, симетрія спусків кульгає. Твердість плаває в диких межах! Верстатами з ЧПУ в повній мірі не володіють. Не бачив жодного українського ножа, зробленого по технології «плаваючого» хвостовика. Не зустрічав пристойного «інтеграла». З Вальтером Брендом чи Юргеном Шанцем, самі розумієте, нічого й порівнювати, хоча ціни наші заламували співставні. Скажу більше, сумніваюсь, що у нас зроблять хоча би аналог FM 78, який би витримував такі ж навантаження при подібних масі і габаритах та за адекватну ціну.
Якщо знаєте наших майстрів, які можуть зробити із 420НС «інтегральні» кинджали на рівні Натана Карозерса, підкажіть, буду вдячний.
Израильская полиция получила водомет с лазерным прицелом
Ця машина була би дуже помічною у важких трудових буднях бурштинокопачів Полісся, замість традиційних мотопомп. Заодно можна напади конкурентів і Нацгвардії прицільно і нетравматично відбивати :).
"Тактичні ножі ліпляться з іншого тіста"
Шановний Володимир, дякую за оцінку. Ніяк немає часу написати повноцінні статті з ілюстраціями, доводиться обмежуватись коментарями.
Перочинный дробовик
Точніше, кривошип був у першому прототипі від червня 1894 року:
www.forgottenweapons.com
Пізніше Берджесс зробив простіший механізм з опусканням вручну і замиканням за цапфи:
www.forgottenweapons.com
Складаний дробовик
Кривошип, через який проходить вісь ствола і ствольної коробки. Він подібний до сережки пістолетів Кольт 1911 і ТТ.
Винтовка EM-2: Невезучий британский буллпап
6,5 Creedmoor не думаю, що приймуть, принаймні, разом з 6,5 Grendel, немає сенсу. Він має потужність лише трохи більшу на граничних дальностях, зате важчий і довший, маса однакового боєзапасу зросте відсотків на 20-30.
.338 Norma Magnum – згоден з Вами, майже ідеальний снайперський боєприпас.
Винтовка EM-2: Невезучий британский буллпап
У 7,62х39 і .280 British спільний предок – 7,92х33. І Англія, і СРСР при розробці свого проміжного патрону брали за основу «німця».
Грендель значно краще - менший і легший від 7,62х51 і від 7х43, а залишкова енергія після 1000м у нього більша від обох цих патронів. Це найпрогресивніший на даний момент патрон, який може замінити 5,56-5,45 і всі армійські тридцяті калібри. Хоча на свій час 7х43 був поза конкуренцією.
Винтовка EM-2: Невезучий британский буллпап
Стаття цікава, але однобока, є багато передьоргувань історичних фактів. В оригіналі американської статті «The Great Rifle Controversy» СВТ-40 називають «гвинтівкою Сева-Токарєва». Це абсолютно неправильно. Федір Токарєв створив її перші зразки значно раніше (на початку 1930-х років), ніж Дідьєн Сев прототипи своєї FN-49, яка потім виросла в FN FAL. Значно імовірніше, що саме Сев скопіював уже перевірені війною рішення з СВТ і використав для своєї гвинтівки. FN-49 по конструкції схожа на сурогат із СВТ та СКС. Якщо Токарєв в когось і запозичував принцип перекосу затвору, то у французів, а не бельгійців. УСМ з «мертвою точкою» в СВТ є повністю оригінальний і, як на мене, найбільш досконалий навіть на сьогоднішній день.
СВТ в роки війни з виробництва ніхто не знімав, її випускали аж до її кінця, навіть в 1945 році. Хоч і у менших кількостях, ніж у 1940-1941 роках. У зв’язку із собівартістю виробництва СВТ-40 у 8 разів більшою, ніж гвинтівки Мосіна, акцент виробництва зробили саме на останній.
СВТ-40 є найкращою самозарядкою Другої світової війни, по надійності вона поступається лише сучасній системі Стоунера AR-10. Той факт, що лише США змогла повністю озброїти свою піхоту само зарядками, пов’язаний лише з потужною економікою і не зруйнованою війною промисловістю Америки. Всі проблеми з надійністю у СВТ полягають виключно у недотриманні допусків магазину, невідпрацьованій технології його штамповки. Для рантового патрона це не до кінця вирішена проблема навіть для сучасного рівня виробництва.
Складаний дробовик
Згоден, рюкзак для тривалого носіння зручніше. Свою «Рись» я носив в турпоходах якраз у чохлі з лямками, як у рюкзаку, шили на замовлення. Це була найкомпактніша помпа у нас на ринку на початку 2000-х. Ії з ОФ-93 не можна порівнювати навіть в принципі. ОФ-93 – конверсійний бастард із мінімальною собівартістю, а «Рись» - високоякісна зброя, класом значно вища, ніж «Реми» і «Моси». Зі «спеців» на відео посміявся, дякую, при правильному утриманні стрільба з обрізу ИЖ-12 навіть патроном Rottweil Brenneke Magnum 39g є безпечною і контрольованою.
Стосовно пороху, не скажу, щоб тоді він був слабкий. У кінці 19 ст. в США бездимні порохи виробництва ДюПон були по енергетиці не гірші радянського Сокола 1980-х років. Якщо сучасного Nobel Sport треба для 70-мм гільзи 1,6 г, то старого американського 2,2 г, слабкість вельми умовна. В рушниці Берджесса стволи випробувані при 1100атм по клеймах.
Щодо перезарядки «Рисі», то так, у порівнянні з традиційними помпами вона довша. Проте верхню кришку можна зняти, можна тримати відкритою, тоді швидкість зарядки однакова. А найголовніше – для переважної більшості конфліктів восьми патронів вистачить із двократним запасом. Думаю, коли Ви застосували зброю в реальній ситуації, то навряд чи зробили більше 2-3 пострілів.
"Тактичні ножі ліпляться з іншого тіста"
Деякі твердження у статті є некоректними.
Не існує ніяких «тактичних ножів». Так само, як немає ножів «стратегічних» чи «оперативних». Це стосується і інших речей, до яких ліплять невластивий їм прикметник «тактичний». Цей абсолютно неправильний моднявий термін з’явився в нас у другій половині 1990-х, очевидно, завдяки горе-перекладачам, що користувалися ПРОМТом.
Слово «tactical» у значенні прикметника для ножа, перекладається на українську мову як «бойовий», той, що використовується в бою, бойових умовах. Тому, tactical knife = бойовий ніж. Синонімами до «tactical» є «combat», «fighting», «battle».
Ті ж ножі, які Ви описуєте, можна поділити на дві групи: бойові та армійські.
Перша група – ножі бойові, основне призначення яких – смертельне ураження людини, інші функції у них зменшені або відсутні. Найбільш правильним і ефективним варіантом бойового ножа є кинджал. Типові бойові ножі – траншейні ножі Mark I і Mark 3, F-S, A-F, Ek Commando Dagger, Gerber Mark II, V-42, Gerlach wz. 98, усі штик-ножі.
Друга група – армійські ножі, які зовсім необов’язково повинні бути бойовими, хоча, здебільшого, придатні також і для ураження противника. Але основна їх функція – виконання побутових операцій солдатом. Типові ножі цієї групи – Zeitler 77, Glock FM 78 i 81, швейцарські багатофункціональні ножі, Bundeswehr Taschenmesser, Bundeswehr Kampfmesser, НР-40 та інші.
Армійський ніж – «army», «military». Часто нескладаний армійський ніж називають польовим, «field», що, в принципі, правильно.
Очевидно, що бойові ножі можуть бути армійськими, а можуть і ні. Наприклад, ножі Victorinox та Wenger є 100% армійськими, але аж ніяк не бойовими.
Що ж до «тіста» з якого ліплять бойові і армійські ножі, то матеріали, які використовуються при їх виготовленні, нічим не відрізняється від тих, що йдуть на виготовлення інших якісних ножів і медінструментів.
Найкраще для бойового ножа і кинджала підходять нержавіючі сталі 420-ї та 440-ї груп і їх варіації, перевірені і з прогнозованими властивостями, всі нарікання на них від ножових естетів є лише наслідком неправильної термообробки та нерозуміння специфіки використання таких ножів.
Якщо ж армійський ніж є більше господарським інструментом, то вибір матеріалів ширший. Від недорогих вуглецевих сталей типу 1095-1070 (радянські аналоги У8-У10), до легованих 52100 і D2 (радянські ШХ15 і Х12МФ).
Малопридатними для армійського використання є порошкові сталі, через нестабільність результатів, високу ціну і складний догляд.
Абсолютно непрактичними для армійських ножів є модні зараз дамаски і булати, через вкрай низьку корозійну стійкість і гірші властивості у порівнянні з легованими сталями.
Оскільки армійський ніж як зброя у сучасних війнах не застосовується, основним його призначенням є господарсько-побутові операції, він повинен бути масовим, з усталеними характеристиками і дешевим у виробництві. Прикладом поєднання цих параметрів є найпопулярніший армійський і бойовий ніж Glock FM 78, що має високі властивості при низькій ціні.
Армия США планирует заменить винтовку M4 на оружие большего калибра
Ніхто й не каже, що тридцятий калібр поганий. Навпаки, дуже хороший. Мій улюблений калібр :). Але для армії, для піхотинця – гірший, ніж 5,45.
У свій час, в кінці 19 століття, Швейцарія здійснила переворот, першою зменшивши калібр. Це саме вона у 1889 році розробила і прийняла на озброєння найкращий навіть на сьогоднішній день патрон тридцятого калібру (7,5х55), який використовується і зараз. Потім цей досвід перейняли всі провідні держави і він став стандартний. Друге зменшення відбулося у 1950-х із переходом на 223 калібр. В обох випадках зміни були зумовлені виключно збільшенням кількості боєприпасів, які може переносити солдат і збільшенням щільності вогню. В обох випадках це було абсолютно правильно. Уже під час В’єтнамської війни на ураження одного противника треба було витратити 60-70 кг патронів. Зараз цей показник значно вищий.
Зрозуміло, що ні Швейцарія, ні США нікому нічого не нав’язувала, навпаки, інші країни наввипередки намагалися якомога швидше перейняти стандарти «хазяїв життя», тобто найбільш передове озброєння і тактику.
Що 5,45, що 7,62 – всі ці калібри є надлишкові для ураження людини на дальності дійсного вогню, тобто до 300-400 метрів. Навіть перспективний 4,7 мм буде більш ніж достатній.
Із індивідуальної стрілецької зброї сучасний бойовий літак чи вертольот не збити, це майже неймовірно і справа тут зовсім не у пробивній здатності. Навіть одиночна ЗУ-23 з цим навряд чи справиться. Двигун автомобіля далеко не завжди 12,7 зупинить, що там казати про .30 чи .223. А щоб уразити водія, однаково вистачить і 5,45, і 7,62.
Американська армія, якщо і перейде, то на 6,5 або 6,8. Але в них ще довго буде і 7,62 (для кулеметів), і 5,56 (для автоматів). А все тому, що роль індивідуальної стрілецької зброї у сучасній війні настільки мала, що існуючих зразків вистачає з головою і перейматися її покращенням вони будуть далеко не в першу чергу. Тим паче, маючи на озброєнні найкращий автомат – М4 і дуже непоганий патрон під нього (5,56х45).
До слова, не розумію чому Вашу репліку так замінусували, свій плюс Вам я поставив :).
У Києві 50 людей в масках і з битками зупинили електричку й розмалювали її
Думаю, озброєні громадяни просто занадто законослухняні і раціональні. А, отже, тверезо прораховують свої шанси на виправдальний вирок у разі збройної відсічі. Але це до пори, до часу, терпінню також є межа.