Андрій Оврамець

Творчість Федора Васильовича Токарєва досліджую з дитинства, тим паче, що він здавав офіцерський екзамен у Рівному, у приміщенні школи, де я вчився :). Вважаю його найбільш талановитим радянським зброярем. Якби Токарєв народився у вільній країні, як США, ще невідомо, хто був би першим, він чи Браунінг.
З усіма статтями і книгами Руслана Миколайовича Чумака я, звичайно ж, ознайомлений (крайня його книга в мене з авторським автографом), у тому числі і зі згаданою Вами в журналі «Калашников», №6 за 2001 рік. Стаття цікава, але в ній багато неточного. Хоча б те, що маса СВТ-40 із магазином без патронів скрізь вказується в 3850 грамів, в той час, як навіть найлегший модифікація випуску 1941 року важить 4100. Також є помилки в розрахунку кінематики затворної групи. Але це тема для окремої статті.

Гвинтівка СВТ за багатьма показниками випередила свій час, рішення, застосовані в ній лише зараз починають використовуватися на Заході. Для прикладу, газовий пістон замість поршня, майже без змін запозичений у сучасних LWRC M6 та Armalite AR-18. Канавки Ревеллі були використані в HK G3, HK MP5, STG-57, CETME.
Єдиною причиною саме НЕНАДІЙНОСТІ СВТ-40 є її магазин. Протилежне пишуть або некомпетентні люди без інженерної освіти, які, до того ж, навіть не володіли СВТ, або кон’юнктурщики з метою виправдання поразки на перших етапах Другої світової. З вини магазину затримки СВТ становили порядка 9 %, а з вини усієї іншої автоматики – лише 0,2%.
Причин же недостатньої КУЧНОСТІ у СВТ, дійсно, декілька, вони подібні до проблем інших гвинтівок з агрегатною компоновкою і дерев’яною ложею. У всіх моїх чотирьох власних СВТ та більше десятка – у знайомих всі проблеми утикання патрону і пропуску були мною виправлені купівлею імпортного нового, переробкою чи підгонкою існуючого магазину. Зараз працюю над патентом на магазин практично будь-якої ємності під рантовий патрон – на основі досвіду з доводкою СВТ.
Із приємних бонусів – із СВТ-40 можна стріляти патронами 7,62х51 з латунною гільзою, навіть без перестройки регулятора (завдяки перекосу затвору і канавкам Ревеллі). Причому подаються такі патрони зі штатного магазину надійніше, ніж 7,62х54R.

СВД аж ніяк не найкраща марксманська чи снайперська гвинтівка. Вона дуже ненадійна при забрудненні, особливо з відкритим запобіжником – на рівні АК. Дебільна конструкція газового регулятора, здерта з FN FAL і спрощена до примітивізму. Відсутність пружини ударника спричиняє до самовільного пострілу при частому досиланні одного і того ж патрону з м’яким капсулем (траплялося в моїх солдатів, на моїх очах). Дуже імовірний постріл при падінні гвинтівки з висоти на дульний зріз ствола, чого ніколи не трапиться з СВТ. УСМ СВД має непогані параметри спуску, але по плавності і надійності гірше, ніж УСМ СВТ.
Кучність СВД спортивним патроном краща, ніж у снайперської Мосінки валовим, але все одно, значно гірша, ніж у STG-57 чи AR-10.
Найкращою ж «марксманською» гвинтівкою за всіма параметрами є зброя по схемі Стоунера, конкретно – AR-10.

Фейс цього слизняка красномовніший за його слова.

От гниди! Разом із «іншими присутніми» цей «в.о. начальника» є типовим продуктом рабського комуно-совітського менталітету, такі чмошники здавали Словянськ, прикликали Путіна в Криму і на Донбасі. Щиро бажаю їм пройти «перевиховання світогляду» на передньому краї. Шановному Дмитру Кащеєву, звичайно ж, перемоги над чиновницькими падонками.

Якщо Ви уважно прочитаєте мій коментар, то помітите, що я писав лише про БОЙОВІ і АРМІЙСЬКІ ножі, а не про мисливські, туристичні чи кухонні.
Для армійського і бойового ножа оптимальна твердість 52-58 HRC, він, в першу чергу, не повинен ламатись, а «рекордні» показники в 65-67 слід залишити естетам і любителям дряпати скло. Щодо поверхневого переліку сталей, так для БОЙОВИХ і АРМІЙСЬКИХ ножів інші і не потрібні, якщо вміти правильно термообробляти перелічені мною вище. Для кинджалів узагалі можна обмежитися 425М чи 420НС, як на підводних ножах.
Так, ШХ15 сильно іржавіє у вологому повітрі, але її висока здатність утримувати заточку компенсує низьку корозійну стійкість. Вона відносно дешева. Крім того, я зазначав, ШХ15 слід використовувати не для бойових, а для армійських ножів, основне призначення яких - побутові операції. Якщо ніж багато працює, він просто не встигає заіржавіти.
Дамаски для армійських ножів непридатні тому, що:
1. Дорогі і нетехнологічні.
2. Мають гірші властивості, ніж сучасні значно дешевші леговані та інструментальні сталі.
3. Якість «плаває» від майстра до майстра, немає повторюваності результатів, високий відсоток браку і небезпека непровару.
Що до корозійної стійкості дамаску, то можете провести простий тест. Занурте свій ніж на 2-3 дні у морську воду чи всього лиш прогуляйтеся з ним тиждень по морському узбережжю, попередньо знежиривши клинок. Результатом будете здивовані :).
Єдина перевага дамасків – це їхній зовнішній вигляд, красивий візерунок, можливість похизуватися перед друзями на полюванні.
Дамаск – це завжди компроміс, середнє арифметичне властивостей тих сталей, що входять до його складу. Тому, навіть «нержавіючі» дамаски кородують сильніше, ніж сталі 420-440, а ріжуть гірше, ніж Х12МФ.
Під нестабільністю порошкових сталей я мав на увазі приховані дефекти спікання, які трапляються навіть у серйозних виробників і призводять до тріщин та поломки клинка навіть від малоциклових навантажень.
Щодо наших майстрів, то після відвідувань «довоєнної» Сталевої Грані висновок я зробив невтішний. По бойових ножах і кинджалах – моїй спеціалізації – вибирати нема з чого. Із найкращими «кинджальними» сталями - 420НС та 440С працювати не вміє ніхто, до Пола Босса ще тягнутись і тягнутись. По слюсарці значно поступаються навіть Бокеру з Тайваню, Колд Стілу і Герберу. В багатьох клинок «веде» при гартуванні, симетрія спусків кульгає. Твердість плаває в диких межах! Верстатами з ЧПУ в повній мірі не володіють. Не бачив жодного українського ножа, зробленого по технології «плаваючого» хвостовика. Не зустрічав пристойного «інтеграла». З Вальтером Брендом чи Юргеном Шанцем, самі розумієте, нічого й порівнювати, хоча ціни наші заламували співставні. Скажу більше, сумніваюсь, що у нас зроблять хоча би аналог FM 78, який би витримував такі ж навантаження при подібних масі і габаритах та за адекватну ціну.
Якщо знаєте наших майстрів, які можуть зробити із 420НС «інтегральні» кинджали на рівні Натана Карозерса, підкажіть, буду вдячний.

Ця машина була би дуже помічною у важких трудових буднях бурштинокопачів Полісся, замість традиційних мотопомп. Заодно можна напади конкурентів і Нацгвардії прицільно і нетравматично відбивати :).

Шановний Володимир, дякую за оцінку. Ніяк немає часу написати повноцінні статті з ілюстраціями, доводиться обмежуватись коментарями.

Точніше, кривошип був у першому прототипі від червня 1894 року:
www.forgottenweapons.com

Пізніше Берджесс зробив простіший механізм з опусканням вручну і замиканням за цапфи:
www.forgottenweapons.com

Кривошип, через який проходить вісь ствола і ствольної коробки. Він подібний до сережки пістолетів Кольт 1911 і ТТ.

6,5 Creedmoor не думаю, що приймуть, принаймні, разом з 6,5 Grendel, немає сенсу. Він має потужність лише трохи більшу на граничних дальностях, зате важчий і довший, маса однакового боєзапасу зросте відсотків на 20-30.
.338 Norma Magnum – згоден з Вами, майже ідеальний снайперський боєприпас.

У 7,62х39 і .280 British спільний предок – 7,92х33. І Англія, і СРСР при розробці свого проміжного патрону брали за основу «німця».
Грендель значно краще - менший і легший від 7,62х51 і від 7х43, а залишкова енергія після 1000м у нього більша від обох цих патронів. Це найпрогресивніший на даний момент патрон, який може замінити 5,56-5,45 і всі армійські тридцяті калібри. Хоча на свій час 7х43 був поза конкуренцією.

Стаття цікава, але однобока, є багато передьоргувань історичних фактів. В оригіналі американської статті «The Great Rifle Controversy» СВТ-40 називають «гвинтівкою Сева-Токарєва». Це абсолютно неправильно. Федір Токарєв створив її перші зразки значно раніше (на початку 1930-х років), ніж Дідьєн Сев прототипи своєї FN-49, яка потім виросла в FN FAL. Значно імовірніше, що саме Сев скопіював уже перевірені війною рішення з СВТ і використав для своєї гвинтівки. FN-49 по конструкції схожа на сурогат із СВТ та СКС. Якщо Токарєв в когось і запозичував принцип перекосу затвору, то у французів, а не бельгійців. УСМ з «мертвою точкою» в СВТ є повністю оригінальний і, як на мене, найбільш досконалий навіть на сьогоднішній день.
СВТ в роки війни з виробництва ніхто не знімав, її випускали аж до її кінця, навіть в 1945 році. Хоч і у менших кількостях, ніж у 1940-1941 роках. У зв’язку із собівартістю виробництва СВТ-40 у 8 разів більшою, ніж гвинтівки Мосіна, акцент виробництва зробили саме на останній.
СВТ-40 є найкращою самозарядкою Другої світової війни, по надійності вона поступається лише сучасній системі Стоунера AR-10. Той факт, що лише США змогла повністю озброїти свою піхоту само зарядками, пов’язаний лише з потужною економікою і не зруйнованою війною промисловістю Америки. Всі проблеми з надійністю у СВТ полягають виключно у недотриманні допусків магазину, невідпрацьованій технології його штамповки. Для рантового патрона це не до кінця вирішена проблема навіть для сучасного рівня виробництва.

Згоден, рюкзак для тривалого носіння зручніше. Свою «Рись» я носив в турпоходах якраз у чохлі з лямками, як у рюкзаку, шили на замовлення. Це була найкомпактніша помпа у нас на ринку на початку 2000-х. Ії з ОФ-93 не можна порівнювати навіть в принципі. ОФ-93 – конверсійний бастард із мінімальною собівартістю, а «Рись» - високоякісна зброя, класом значно вища, ніж «Реми» і «Моси». Зі «спеців» на відео посміявся, дякую, при правильному утриманні стрільба з обрізу ИЖ-12 навіть патроном Rottweil Brenneke Magnum 39g є безпечною і контрольованою.
Стосовно пороху, не скажу, щоб тоді він був слабкий. У кінці 19 ст. в США бездимні порохи виробництва ДюПон були по енергетиці не гірші радянського Сокола 1980-х років. Якщо сучасного Nobel Sport треба для 70-мм гільзи 1,6 г, то старого американського 2,2 г, слабкість вельми умовна. В рушниці Берджесса стволи випробувані при 1100атм по клеймах.
Щодо перезарядки «Рисі», то так, у порівнянні з традиційними помпами вона довша. Проте верхню кришку можна зняти, можна тримати відкритою, тоді швидкість зарядки однакова. А найголовніше – для переважної більшості конфліктів восьми патронів вистачить із двократним запасом. Думаю, коли Ви застосували зброю в реальній ситуації, то навряд чи зробили більше 2-3 пострілів.

Деякі твердження у статті є некоректними.
Не існує ніяких «тактичних ножів». Так само, як немає ножів «стратегічних» чи «оперативних». Це стосується і інших речей, до яких ліплять невластивий їм прикметник «тактичний». Цей абсолютно неправильний моднявий термін з’явився в нас у другій половині 1990-х, очевидно, завдяки горе-перекладачам, що користувалися ПРОМТом.
Слово «tactical» у значенні прикметника для ножа, перекладається на українську мову як «бойовий», той, що використовується в бою, бойових умовах. Тому, tactical knife = бойовий ніж. Синонімами до «tactical» є «combat», «fighting», «battle».
Ті ж ножі, які Ви описуєте, можна поділити на дві групи: бойові та армійські.
Перша група – ножі бойові, основне призначення яких – смертельне ураження людини, інші функції у них зменшені або відсутні. Найбільш правильним і ефективним варіантом бойового ножа є кинджал. Типові бойові ножі – траншейні ножі Mark I і Mark 3, F-S, A-F, Ek Commando Dagger, Gerber Mark II, V-42, Gerlach wz. 98, усі штик-ножі.
Друга група – армійські ножі, які зовсім необов’язково повинні бути бойовими, хоча, здебільшого, придатні також і для ураження противника. Але основна їх функція – виконання побутових операцій солдатом. Типові ножі цієї групи – Zeitler 77, Glock FM 78 i 81, швейцарські багатофункціональні ножі, Bundeswehr Taschenmesser, Bundeswehr Kampfmesser, НР-40 та інші.
Армійський ніж – «army», «military». Часто нескладаний армійський ніж називають польовим, «field», що, в принципі, правильно.
Очевидно, що бойові ножі можуть бути армійськими, а можуть і ні. Наприклад, ножі Victorinox та Wenger є 100% армійськими, але аж ніяк не бойовими.

Що ж до «тіста» з якого ліплять бойові і армійські ножі, то матеріали, які використовуються при їх виготовленні, нічим не відрізняється від тих, що йдуть на виготовлення інших якісних ножів і медінструментів.
Найкраще для бойового ножа і кинджала підходять нержавіючі сталі 420-ї та 440-ї груп і їх варіації, перевірені і з прогнозованими властивостями, всі нарікання на них від ножових естетів є лише наслідком неправильної термообробки та нерозуміння специфіки використання таких ножів.
Якщо ж армійський ніж є більше господарським інструментом, то вибір матеріалів ширший. Від недорогих вуглецевих сталей типу 1095-1070 (радянські аналоги У8-У10), до легованих 52100 і D2 (радянські ШХ15 і Х12МФ).
Малопридатними для армійського використання є порошкові сталі, через нестабільність результатів, високу ціну і складний догляд.
Абсолютно непрактичними для армійських ножів є модні зараз дамаски і булати, через вкрай низьку корозійну стійкість і гірші властивості у порівнянні з легованими сталями.
Оскільки армійський ніж як зброя у сучасних війнах не застосовується, основним його призначенням є господарсько-побутові операції, він повинен бути масовим, з усталеними характеристиками і дешевим у виробництві. Прикладом поєднання цих параметрів є найпопулярніший армійський і бойовий ніж Glock FM 78, що має високі властивості при низькій ціні.

Ніхто й не каже, що тридцятий калібр поганий. Навпаки, дуже хороший. Мій улюблений калібр :). Але для армії, для піхотинця – гірший, ніж 5,45.
У свій час, в кінці 19 століття, Швейцарія здійснила переворот, першою зменшивши калібр. Це саме вона у 1889 році розробила і прийняла на озброєння найкращий навіть на сьогоднішній день патрон тридцятого калібру (7,5х55), який використовується і зараз. Потім цей досвід перейняли всі провідні держави і він став стандартний. Друге зменшення відбулося у 1950-х із переходом на 223 калібр. В обох випадках зміни були зумовлені виключно збільшенням кількості боєприпасів, які може переносити солдат і збільшенням щільності вогню. В обох випадках це було абсолютно правильно. Уже під час В’єтнамської війни на ураження одного противника треба було витратити 60-70 кг патронів. Зараз цей показник значно вищий.
Зрозуміло, що ні Швейцарія, ні США нікому нічого не нав’язувала, навпаки, інші країни наввипередки намагалися якомога швидше перейняти стандарти «хазяїв життя», тобто найбільш передове озброєння і тактику.
Що 5,45, що 7,62 – всі ці калібри є надлишкові для ураження людини на дальності дійсного вогню, тобто до 300-400 метрів. Навіть перспективний 4,7 мм буде більш ніж достатній.
Із індивідуальної стрілецької зброї сучасний бойовий літак чи вертольот не збити, це майже неймовірно і справа тут зовсім не у пробивній здатності. Навіть одиночна ЗУ-23 з цим навряд чи справиться. Двигун автомобіля далеко не завжди 12,7 зупинить, що там казати про .30 чи .223. А щоб уразити водія, однаково вистачить і 5,45, і 7,62.
Американська армія, якщо і перейде, то на 6,5 або 6,8. Але в них ще довго буде і 7,62 (для кулеметів), і 5,56 (для автоматів). А все тому, що роль індивідуальної стрілецької зброї у сучасній війні настільки мала, що існуючих зразків вистачає з головою і перейматися її покращенням вони будуть далеко не в першу чергу. Тим паче, маючи на озброєнні найкращий автомат – М4 і дуже непоганий патрон під нього (5,56х45).
До слова, не розумію чому Вашу репліку так замінусували, свій плюс Вам я поставив :).

Думаю, озброєні громадяни просто занадто законослухняні і раціональні. А, отже, тверезо прораховують свої шанси на виправдальний вирок у разі збройної відсічі. Але це до пори, до часу, терпінню також є межа.